~..~
і коли тобі більше не треба складати пісень,
і немає їх з чого складати, а трави занадто
молоді і не хочуть вмирати у пастках кишень,
і коли всі ікони раптово здаються поп-артом.
я благаю, не треба писати з чужинок ікон,
то таке покарання за власну жагу ідеалу.
кожен з нас заслуговує бути собою допо…,
аж допоки не зійде туди, де траву не збирали
вщент обпечені руки, де сльози не падали, ні,
де ти лишишся рідною – птасі і небу, не людям.
в тебе лишиться край твій, розстріляні сонячні дні.
тож віддай йому все – і молися, що тебе забудуть.
відпустіть мене в трави, дозвольте заквітчати біль,
вишивати стежки від порізаних рук в візерунки,
власне, є тільки край, що навіки невінчано мій.
власне, є трохи слова – тож вистачить для порятунку.