твоя подруга
знає, що тобі личить.
і ненавидить фарби, що ріжуть марно.
запевняє: “ніхто не помітив – вишкіл!
він у тебе присутній, нафарбувала?
просто трохи яскраво, але ж ти класна!”
відтирає гримаси, чомусь зачіпає очі.
твоя подруга знає, що ти вже згасла,
і про те, що у тебе жахливий… /прочерк/
і що ти вже не можеш зробити видих
/бо у тебе багато жахливого – та ж сутулість/
і вона запевняє: усе неодмінно вийде!
і не знає, що тобі сказати, бо то ж божевільна дурість –
жахливезна, пекуча, неприпустима,
що заплющити очі і швидко кудись тікати –
у дитинство? в якому ми всі щасливі.
чи у інші світи, де не будуть тебе питати
ні про що, де ти зможеш знімати панцир,
не тримати нічого, і вже не тримати спину.
твоя подруга буде і там – на Марсі,
на Венері і в інших світах засліном
від танцюючих куль, що летять в навісних пелюстках,
інгалятором, якщо тобі не стане
чи то мужності, чи то терпіння – згустком
присмеркових хмарин, у які золоті фонтани
убігають і падають – кулі летять пташками,
мов розпечені бризки, цілують твої долоні,
відсторонено дивишся – “може, іще оцю і
ось оцю упіймаю – і зникну чи охолону”.