Их сожжены деревни, скотину всю угнали,
Бредут они, как тени, без скарба, налегке...
Но, чтоб язык их древний, священный, дети знали,
Перстом выводят буквы армянки на песке...
А ветер, ветер, ветер всю душу прожигает:
Обугленные лица сечёт, сечёт, сечёт!
И, не укоренившись, все буквы уползают...
Пристанище найдут ли? Кто знает. Нечет, чёт?!
А вдруг, в пустыне дальней, проглотят их верблюды?
То дети, букв не видя, как сложат их в слова?!
Упрямыми такими быть могут только люди:
Ведь не угла, ни крыши, - Букварь им подавай!
Убиты их мужчины...В развалинах - все Храмы,-
На дне СевАна скорбно молчат колокола!
Как дальше жить?! О БОЖЕ!! Венцом кровавой драмы
Восходит Месяц, словно твой ятаган, Алла!
Вновь ветер, ветер, ветер! Он трепет их - нещадно...
Куда их, горемычных, Недоля занесёт?!
Букв череда за ними, нелепых здесь, нескладных,
На ножках неокрепших - идёт, идёт, идёт!
Лишь на привалах редких играют дети с ними:
Ах, буковки-былинки, как Жизнь и Смерть, легки...
Любовью материнской вы, как щитом, хранимы,-
От горьких слёз армянских пустили вы ростки!
Корнями укрепились, не страшен больше ветер,
Цветами распустились в пылающих песках:
Где прорасли легендой, а где-то - Песней Света:
О, дети Айастана, - ваш славен путь в веках!
Живьём сжигали в храмах, топтали вас конями,
Но Арарат священный - в дозоре над страной!
"Цавет танем" - прощаясь, так скажут вам армяне:
"Боль на себя беру я, печаль твоя - со мной!"
***
Лiна Костенко "Цавет Танем"
Згоріли їхні селища, пропали їхні мули,
Бредуть, бредуть вигнанці в дорогу неблизьку,
Щоб мову свою рідну їх діти не забули,
їм літери виводять вірменки на піску.
А вітер, вітер, вітер!.. Який палючий вітер!..
Обвуглені обличчя січе, січе, січе!..
Лиш виведеш те слово із тої в ’язі літер,
а слово ж без коріння, покотиться, втече.
І десь, в якійсь пустелі, з’їдять його верблюди.
Забудуть його діти, і виростуть німі.
Бредуть, бредуть вигнанці...бредуть бездомні люди...
Ні даху ж, ні притулку, – буквар їм на умі!
Згоріли їхні храми. Мужчини їхні вбиті.
Втонули їхні дзвони у озері Севан.
О, як їм далі жити? На тім кровопролитті
не місяць в небі сходить – турецький ятаган.
А вітер, вітер, вітер!.. Як шарпає той вітер!..
Куди їх ще, вигнанців, недоля заведе?
Нема коли писати отих маленьких літер.
Немає чим писати. Нема писати де.
І тільки на привалі, в ті рідкісні хвилини,
коли ще в свої тачки жінки не запряглись,
Ті буковки вірменські виводять, як стеблини,
і слізьми поливають, і букви прийнялись.
В пісках пустили корінь – а вітер, вітер, вітер!..
Бредуть, бредуть вигнанці в дорогу неблизьку!..
А скрізь по всій пустелі тоненькі стебла літер,
Як трави, проростають в палючому піску.
Їх топчуть ситі коні, дзвенять чужі стремена,
А букви проростають в легенди і пісні.
«Цавет танем!»-– як кажуть, прощаючись, вірмени.
Твій біль беру на себе. Печаль твоя в мені.