Перевод с украинского:
http://www.stihi.ru/2016/05/24/4381
Стелет Весна как постель Настоящему
Травы покосные, майски-пахучие –
Спать не желает под тёмными тучами,
Даже коню не догнать подходящему!
Мчит через поле, где вспашка бездонная…
Солнцем прогрета земля чернозёмная.
Ей поклонившись, взял грудку ладонью он,
Ласково к сердцу прижал: ох, и стрёмная!..
И положил…и мелькнул одиночкой.
Сел он под старою ивою с косами.
Нежно расчёсывал длинные волосы:
Ива в тени укрывала сыночка…
Там задремал…и приснилась дивчина,
Стройная, тонкая и синеокая,
Только печальная…и одинокая…
Как Настоящему вызнать причину?
Чем же утешить бы душу наивную?
Сон – как рукой сняло…и защемило,
В сердце заныло…искать деву милую…
Вместе их свёл майский бешеный ливень.
Небо просило прощенья и плакало:
Так грохотало, мерцало так, словно
Гневался Боже за дрязги и войны.
Тучи светились, омытые, лаково…
Встала, как вкопана, с места не тронется
Бедная девочка, с тросточкой схожая,
А Настоящее мальву пригожую
Всё утешает, голубит в бессоннице.
Грусть от печали развеялась ветром,
Пусть и прохладным ещё в ранней свежести.
И Настоящее, прошлое, нежное,
С первым лучом обновилось, воскресло!
Радугой краски звенят многострунные
И акварели на крыльях орлиных.
Словно картину, рисуют страну они,
Ту, что достойна любви…Украину!
Оригинал:
Скошені трави, духмяні, травневі
Стелить весна Сьогоденню, мов постіль…
Спати не хоче і босий - у простір,
Не наздогнати його і коневі…
Мчав через поле, вже зоране зрання,
Чорна земля прогрівалася сонцем,
Їй поклонився, підняв на долоньці
Грудку святу, пройняло хвилювання…
Тихо поклав і майнув до ставочка,
Сів під старою вербою у косах,
Ніжно розчісував сиве волосся…
Верба у тіні ховала синочка…
Там задрімав, і наснилась дівчина,
Дуже вродлива, струнка, синьоока,
Тільки сумна… Йшла кудись одиноко…
Як Сьогоденню дізнатись причину?
Чим би розрадити душу мрійливу?
Сон, мов рукою зняло! Защеміло
В грудях, шукати злетів діву милу…
Разом звела у травневу ніч злива.
Так грохотіло та блимало, наче
Гнівався боже за війни і чвари,
Небо молило прощення, а хмари
Людські гріхи очищало вже плачем…
Бідне дівча з переляку під кленом
Стало, як вкопане, й з місця не зрушить…
А Сьогодення вродливую ружу
Там пригортало, втішало… І темінь,
Смуток, печалі розвіялись вітром,
Ще прохолодним, ранковим, та – свіжим…
І сьогодення, вчорашнє і ніжне
З першим промінчиком знову розквітло!
Ллються веселкою барви весняні,
І акварелі на крилах пташиних,
Наче картинку, малюють країну,
Ту Україну, що гідна кохання!