***
Буває, плачу, як пишу...
Ось і питання і дилема:
Кому з двох краще, чи віршу?
Чи суто то моя проблема?..
Та, байдуже, душа така,
У нас усі такі від роду,
Чутливе серце лиш гірка -
Сльоза жінок мого народу...
Чорняві довгі дві коси,
А очі - синьо-волошкові,
Як краплі Божої роси,
Як зорі в небі світанкові.
І де б вкраїнки не було-
Від хлопців їй нема проходу,
-Дівча як мак !- село гуло,
Гаряча, спритна до роботи.
І завжди туляться до них,
Тепло душі всі відчувають,
І до бабусь,й до молодих,
Сердець таємну відкривають.
Та почастує молоком
Парним, уранішнім, свіженьким,
Бува - погрюкає ціпком...
На онучат своїх дрібненьких.
Хіба солдата, що в біді,
Вона в війну не рятувала?..
Собі, відмовивши в їді,
Його поїла, лікувала.
А на заводі, від станка
Снаряди фронту постачала,
Напівголодна, без куска,
Синів з війни своїх чекала...
Що тільки їй не довелось -
То скульптору жива натура,
Просте вбрання, та зараз ось
Вража душа, а не фігура.
Красуні всі, струнка хода,
У нас усі такі від роду,
Чутливе серце,лищ гірка -
Сльоза жінок мого народу...
***