Одвічна втома прагне перемог:
живі собі живуть (нехай мерцями),
за першими іде похмурий Бог,
земля співає дзвонами і сяє.
Процесія похованих надій,
пластмасових вінків (від тих і інших).
На цвинтарі життя – святий крадій:
сховався, переховувався, вижив…
А дикі квіти в’ються, мов сльоза,
цілують ноги, моляться невпинно.
Кохання проростає в смерть і за,
любов цілує хрест, немов невинна…
Під сонцем вистачає диваків,
що мріям посміхаються на палях.
Вмирати краще чесно, як хотів,
бо що та смерть – останній серця спалах.