Я – та ластівка, що літала занадто низько,
бо чекала страшенної зливи,
і згубила себе цим страхом.
Я не був дуже добрим птахом,
та й людиною був не дуже.
Я боявся занадто довго, щоби ширше
розкрити крила,
щоб злетіти туди, де мене
не побачити із хмарочосів.
Я літаю так низько, і досі
все чекаю того дощу,
що із льодом, із градом,
із гнівом Перуна
зірве мене з цього неба
та й шкваркне назад
на землю.
Я пам`ятаю землю.
Мені там було так зле.
Мені говорили: «Везе.
Ти – птах, а таких не буває.
Лети, поки можеш. Лети…
Лети, поки можеш, янгол».
Але я відчуваю дощ.
Він тремтить в мене в серці болем,
наче на сотні подряпин
хтось щедро посипав сіллю.
Накриває задушним страхом –
майже рідна панічна атака.
І навіщо мені ті крила,
коли я сантиметрах
від того
так нагрітого сонцем асфальту,
що і пір`я моє горить?
Дощ почнеться.
Я знаю. Знаю…
Я боюсь його кожну мить.