Не говори нічого, не питай ні про що, я все одно буду мовчати, дивлячись у твої карі, стомлені журбою, очі...
Я так довго шукала Тебе, серед шумного невгамованого дня, в тиші хвилюючої ночі, я розмовляла з дрімаючим лісом, вдихаючи п'янкий запах його трав... Я простягала тремтячі руки до неба й... просила Тебе.
Мене палило сонце своїми безжалісними променями, коли я бігла безмежним полем, щоб там, вдалині, де земля торкається з небом, зустріти Тебе... Я божеволіла від цієї думки, вона мене штовхала і я все бігла, бігла, поки, безсила, не падала в золоті пахучі трави й засинала з посмішкою, повною насолоди, на устах. Я знала, що настане мить, можливо, Завтра...
Але минали дні, тижні, місяці, роки, все змінювалося навкруги, проходило, навіть те, що здавалось колись довічним та лише я шукала Тебе. І було те ж саме небо- то лагідне, добре, то надто страшне і бурхливе, наче море, яке так дико і голосно стогнало, посилаючи краплини сліз, що з болем вдарялися об землю. А на душі було сумно і бентежно, я кликала Тебе, кричала за Тобою, але мій голос був мов подих вітерця, що не міг зрівнятися з голосом неба...
Та ти почув, ти прийшов до мене, коли я слухала чарівну музику велетенського лісу, ледь чутно обійняв за плечі і подивився мені у вічі... Я здригнулася від дотику карих очей і хотіла сказати... Та наче луна прозвучав твій голос:
"А я так довго тебе шукав......"
(30.07.1994)
Картинка из интернета. Спасибо автору.