ти хотітимеш пити такої води,
щоби сльози збирала, ще поки заснули
біля серця, на самому тихому дні,
що собі пеленає майбутнє в минуле.
щоб змивала весь піт, всі солоні слова,
що припали вже пилом, прилипли до шкіри.
ти захочеш води, що і мертва – жива,
бо вона омиває усе, що вціліло
після літа, весни та заплутаних зим,
заграє з виноградником, звабленим сонцем,
все, що вистигло, вимерзло, сходить у нім
кришталевим вином, що поллється удосталь
крізь молочні бруньки, серенади жінок,
що тікали сюди – хоронити кохання,
й проростали крізь себе, крізь господа в строк.
і відходили води, народжені з ран їх.