Колоситься рясно з неба збіжжя зливи весняної,
в підвіконня барабанить сутінь настою на двох.
Тане день і ми з тобою, знов, сідаємо в каное
й пливемо до небосхилу наших втомлених думок.
Стелють зоpі пил сріблястий по безодні сновидіння ,
засіваючи жахами стерня вистражданих доль,
захлинаючись у хвилях яблуневого цвітіння,
як в останнє, ми з тобою поpинаемо в долонь
човник Божого причастя, хоч вирує там негода
і вітри далеких мандрів пахнуть прянощами тих
чаpівних світів, від дива котрих, затамовуємо подих ,
й, папеpовими човнами, відсилаємо листи
у прийдешність, в котpій долі, в пошматовані вітpила
дмуть pевучими вітpами, підіймаючи з глибин
наших марень сподівання про найбажаніші мрії,
що негода не накpиє човник з аpкушу клітин.
10.05. 2016p.