Озирнусь навколо прожитих років,
З сумом пригадаю я своїх батьків.
Поговорю щиро сам на сам з собою,
І лице омию гіркою сльозою.
Із душею жити, так на світі важко,
Бува, що радієш, мов потрапиш в казку.
Бува, що зігнешся від болючого слова,
На порозі станеш вмить така сувора.
За пагорбом долі не видно й не чути,
Лише наша пам’ять не дасть нам забути:
Того, що в житті було таке миле,
Того, що наснагу дасть, мудрість і силу.
Душе моя рідна! Чому неспокійна?
Тебе поглинає щоденна рутина?
Ти б’єшся у грудях неначе пташина,
І боляче душить гірка самотина.
Ох, доле – лебідко, чом душу ти раниш?
Ще скільки мене випробовувать станеш?..