Осінь приходить раптово, ось тільки ось літо ходило – худюще, смішливе, босе,
їло зірки, мов черешню, в’юнком плелось в передчуттях, соковитих думках, волоссі.
Осінь приходить із вітром, гримить дверми, падає в вікна, розпеченим сонцем б’ється,
шепчеться з деревом: “Смерті вбрання зніми, срібно танцюй, відриваючи страх від серця”.
Осінь відходить, лишаючи слід зимі – та відбирає слова і цілує, наче
в кожній сніжинці несказане струменить – і зігріва, і благає нових побачень,
чистих слідів, шалу пролісків, що тремтять в сяйві повік, у кришталику, до світанку –
ти вже не знаєш: де сни, де твоє життя, та відчуваєш, що танути до останку.
Аж до весни – вибухає, мов ті бруньки, в кожному доторку, у пелюстках тримає,
пише дощами псалми – нетривкі, п’янкі – в тобі так райдужно, що вороття немає.
Місто сміється, загублене вщент в стежках, місто розігрує ноти твоїх повернень,
біль невідчутний і парою з вуст тіка – так розмовляють хмаринами ті, хто зверне
в люті дощі, в водоспади, у розпач снів, слів, сподівань, звинувачень – дурних, окличних!
Літо приходить – летить кольоровий змій, ріже на тишу все те, що в майбутнє впишуть
світлим чорнилом, закреслять – і знов, і знов, вирви сторінку – про себе читай, про когось.
Все, що римується з світлом, – то є любов.
Все, що римується з долею, – випадковість.