***
Пойти бы в лес – шершавые стволы
корявы и обветрены как прежде,
и к новой хвое, без меня отросшей,
рукою прикоснуться. Отыскать
пути угаснувшего, вымершего света
средь давних, смутных голосов и лиц.
Там – стайкою берёзки на холме
(следами лыж крест-накрест он расчерчен),
там так просторно взлётам и паденьям
желаний нерасчётливых моих.
И там увидеть меж ветвей тебя
красивую и юную – в испуге,
заплаканную, ведь вокруг стоят
с обличьями запретными уродцы,
тебе они безгубо шепчут что-то,
и провещают сумрак и печаль.
Но он далёк – он дальше смерти – лес,
то нестерпимое моё желанье
не утолить. Его давнишний голод
себя не узнаёт среди других
попыток тщетных, каждая из них –
одно лишь неуёмное стремленье,
что простирает руку и тотчас
предчувствует конец: и раз, и дважды,
покуда – не исчезнет, ведь нельзя
так познавать тот мир, что создан раньше,
ещё до встречи. Значит – берегись
встреч этих умертвляющих, что сразу
на путь самопредательства вернут
тебя и скажут: сгинь. И снова – сгинь
и сгинь, уродец в образе запретном.
Исчезни – чтоб спастись, приняв позор
пред смертью собственной. Гримаса, маска –
вот признак, вот последний твой рубеж,
на нём остановиться нужно, чтобы
на веки вечные собою быть,
возвышенным, свободным оставаясь
в преджизни, и в начале всех начал
недоноворождения. Всё зря…
Что ж это – крайность? Роскошь? Иль неверье?
Оригинал
***
Піти б у ліс, де стовбури шорсткі,
обвітрені, обшерхлі і незрадні,
і доторкнутися рукою глиці,
що відросла без мене. Віднайти
стежок забутих вимерлого світу
між давніх тьмяних голосів-подоб.
Туди, де гурт берізок на горбі
(яких там лижов пишуть середзимком!)
де паділ переярку і гойдання
святкових невибагливих бажань.
І там тебе зустріти — межи віт:
залякану і молоду і гарну
але в сльозах. Бо стали довкруги
потвори з забороненим обличчям
і так безгубо щось тобі шепочуть,
і провіщають присмерки журби.
Але далеко — далі смерти — ліс,
моє нестерпне і старе бажання
не раз згодовуване та голодне —
себе не розпізнає між подоб,
поміж намарних спроб, і кожна з них
скидається обличчям на воління,
що простягає руку і кінець
передчуває свій — і раз і вдруге,
допоки аж не зникне, бо дарма
спізнати світ, задуманий раніше,
іще до зустрічі. Отож — страшись
тих зустрічей нищівних, що одразу
навернуть на дорогу самозрад
і скажуть: згинь. І знову — згинь і згинь
потворо з забороненим обличчям,
почезни — і врятуєшся. В ганьбі
поперед смерти власної. Подоби —
ось та признака і остання грань,
котрої краще не переступати,
аби лишитися вовіки вік
собою і вивищеним, пробути
в переджитті, наприпочатку спроб
в недоновонародженні. Дарма.
Бо що це — надмір? Розкіш? Спроневіра?