Ніхто не дізнається як вони покинули місто,
Точніше місце, де вони воду пили і спали.
Ніхто й не цікавився цим навмисно,
Якби ти спитав, вони б тобі не розказали.
Оскільки немає слова, щоб описати,
Як сонце обпалює череп, неначе глечик,
Наповнює все, немов молоком мати,
Змиває гріхи і робить життя легшим.
Як ти описав би холодну сиру глину,
Божественні руки, що ліплять із тебе сина?
Знімають кору рубанком, як шкіру з людини,
Невпинно вмирущу і воскресінну невпинно.
Не знає ніхто тих слів, бо тільки ви з нею
Придумали мову смішну, мов криклива пташка.
Як за допомогою сонця, листів і клею
Здійснили творіння світу і як це важко -
Тепер пояснити комусь, хоч кому у місті,
Як звірі лякалися вас, настільки нестерпне сяйво
Від ваших очей, від каменів у намисті.
Ніхто не спитає умисно - питання зайве.
І кажуть про вас легенду, чудну і дику,
Що наче вас бачили десь у лісах Поділля,
Що птахи при вас мовчали, ні плачу, ні крику,
Що йде нова божа мати, світла породілля
Смішні, бо шукають божественну частку всюди.
У дзеркало глянув би хто і стало б ясно.
Розбиті дзеркала і поки вони просто люди
Життя має сенс, безмежне й таке прекрасне.