У мене є друг
десь у самому кортексі.
Важливий, але прихований.
Ми розмовляли
різними мовами,
але розумілись без жодного слова,
як дикі тварини.
Ми були різної віри,
кольору шкіри,
очей,
зовсім різних,
таких чудернацьких,
неповторних своїх вподобань.
Він розділить зі мною план
по підкоренню будь-яких скель,
та знайде мені «Наутілус»,
щоб я дальше та глибше плив.
Але добрий мій друг
сховався
і говорить завжди без слів
десь у кортексі,
може – глибше,
у лімбічній самій системі.
Не подасть ні руки,
не взгляне,
щоб підтримати, коли зле.
Добрий друг мене не оставить.
Чи оставить, якщо повезе
і нарешті залишусь сам
наодинці один з собою,
без примарних моїх френдів.
І тоді я побачу ясно,
чого завжди собі хотів,
хто залишився, хто – пішов,
що я маю тепер собі.
Мій важливий,
мій добрий друг
залишає на тілі шов,
покидає мене, як тінь.
Наче цього же я хотів?