Як з трави зайця вигнали
(казка)
Дідусь Іван повернувся додому з косовиці. Присівши на дровітні, скинув бриль,
витер хустинкою спітніле обличчя і гукнув онука :
- Сергійку!- Принеси-но холодної водички!
Онук виніс глиняний глек з кислим молоком: - Ось, бабуся передала…
Слідом за Сергійком вийшла і бабуся Ніна. Вона несла відерце з водою і
барвистий рушник через плече.
Дідусь перехилив глечик, запрокинувши разом з ним голову назад так, що його гострий кадик на горлі забігав туди-сюди, ніби лічильник, відраховуючи ковтки молока, що переливалося в дідусевій живіт. Втамовуючи повільно спрагу, одночасно повертав силу, яку втратив, там, на косовиці.
Відірвавшись від глечика, задоволено покректав, витер вуса і широко розкинувши руки, ніби крила з білих рукавів сорочки, зі смаком потягнувся:
- Ох і жарко було сьогодні, справжнє пекло!
- А багато викосив? – запитала бабуся…
- Авжеж , зайця вигнав!
- А-гов! – сплеснула руками бабуся…
- Молодець!.. – Та ти ще справний козак!
Сергійко, що слухав оту розмову, аж ніяк не зміг збагнути, що ж ото за міра? - вигнати зайця…
І скільки-но дідуньо викосив, аж поки вигнав зайця?.. Звідкіля його виганяв?..
Від таких думок в голові зароджувалось багато запитань.
А тим часом бабуся вже наливала в широкі дідусеві долоні холодної води. Ніби риба, хлюпався дід Іван і крехтів від задоволення: - Справжня насолода, а не вода!.. - з землі приходить і в землю входить, а силу залишає людям. Витершись рушником, знову присів на дровітні, вдивляючись в рожевий край неба. Сонце, що вже на половину сховалося за обрій, розкидало червонясте проміння на півнеба і здавалося, що хмари і земля спалахнули в одному велетенському вогні.
- На завтра спека буде не менша, ніж сьогодні, зауважив дідусь…
- Ну, що там у тебе? – ніби вгадуючи думки Сергійка – звернувся він до онука.
- Та ось, не можу второпати, як оце вигнати зайця?.. Чи багато потрібно викосити?..
Дід Іван примруживши очі, посміхнувся, подивився на онука і лагідно сказав:
- Краще один раз побачити, ніж сто разів почути. От завтра підемо в поле та й сам побачиш.
2
В отой вечір , Сергійко довго не міг заснути. В темряві короткої літньої ночі, крізь відчинене вікно до нього заглядали зірки Великої Ведмедиці. Їх оточували безліч менш яскравих зірочок. Раптом одна з них відірвалася, відділяючись від своїх сестер і полетіла в напрямку його вікна, залишаючи за собою яскравий, вогнястий слід.
Від несподіванки хлопчина закрив голову ковдрою і не з чувся як солодко задрімав.
Проснувся від того, що хтось його смикав за сорочку .
- Вставай, косарику! – над ним нахилилася бабуся.
- Чи ти ще спатимеш? – їй не хотілось так рано будити онука. Однак Сергійко, не роздумуючи, підхопився з ліжка і вийшов у двір.
Розвиднялося… Сіріючий рожевий світанок обгорнув тепле тіло хлопчика ранковою прохолодою.
- Бр-р-р! – проганяв онук залишки сонливої насолоди, вмиваючись холодною водою.
Дідусь уже закінчив гострити косу і випивши по склянці молока, взяли в руки вузлик з їжею, який приготувала бабуся з вечора. Сергійко закинув косу на плече і як справжній косар, разом з дідусем помандрували в поле.
3
Йшли не довго. Поле, ніби віночком огортала довга лісосмуга з голубим небом. Таким чином, воно лежало як на величезній тарілці. Над кольоровими квітами конюшини уже роїлись джмелі та дикі бджоли. Одні, набравшись нектару, пилку – відносили його до своїх дупел та вуликів, інші прилітали і своїми довгими хоботками занурювались у запашні квіти, незважаючи уваги на косарів.
Сергійку здавалося, що оце поле він бачив вперше, хоч багато разів бігав по ньому з друзями.
Тим часом дідуньо Іван поправив косу, погострив її на два боки довгим бруском. Зняв із плечей
піджак і ступив на край трав'яного поля. Перехрестившись і зі словами: - Господи, допоможи – широким замахом рук, загнав косу у густу конюшину. Сталеве полотно, наїжджало на довгі стебла трави, немов смичок на струни скрипки. Як у концертному залі полинули звуки!..
Так, так, без слів ота музика відтворювала мелодію якоїсь знайомої косарської пісні.
- Те-е-е-нь, тень!.. - дзвеніла коса, ніби вимовляла слова:
-Ра-а-а-з-з!.. - Дв-а-а-а!.. Ля-я-га-а-й, трава-а!..
В густій конюшині самої коси не було видно, вона їздила по землі і невтомно відтворювала в словах мелодію в нотах високих октав:
- Ля-я-га-а-й, трава-а! Ля-я-га-а-й, трава-а!
Під отаку пісню з кожним замахом на землю лягали росянисті, різнобарвні квіти конюшини.
У яскравих віночках покосів поле перетворювалось у барвистий, величезний килим, що відділяв ділянку від дідуся та онука.
У білій сорочці з широкими рукавами здалеку, косар нагадував журавля, що махав
крилами, збираючись злетіти в небо.
Сергійко на деякий час замислившись, незмінно стояв на одному місці, зачарований оцією дивовижною красою природи і місцем людини у ній. Коли ж отямився, дідусь уже підходив до нього з іншого боку ділянки. Таким чином окреслив ділянку конюшини, яку потрібно було викосити до заходу сонця.
- Дідусю, а як же заєць? - запитав Сергійко.
- От як викосимо оцю ділянку, то ж де йому сховатись?.. Тоді і сам вибіжить сіромаха…
Погостривши косу, дідусь сумлінно обкладав ділянку новими покосами. Вона спочатку повільно зменшувалась, потім швидше, швидше і перед обідом уже нагадувала невеличкий острівець серед густих покосів та стерні.
Сонце піднімаючись в зеніт, висушувало росу на траві і коса змінювала мелодію пісні. З кожним часом вона ставала більш дзвінкішою. Сухі стебла трави нагадували металеві прутики, о котрі коса швидше притуплювалась. З дідусевого обличчя і грудей стікали маленькі річечки поту.
- Пора! – сказав дідусь встромляючи кісся вертикально в землю. Коса, виблискуючи під сонцем, скидалося на флюгер, що вказувала напрямок вітру якого не було.
Скошена трава в’янула. Із зрізаних стебел виступали ніби сльози – крапельки соку. Духмяні пахощі нектару розливалися по полю, насичуючи ним повітря. Від цього воно ставало густим, тягучим, терпкувато-солодким. З кожним ковтком оцієї п’янкої суміші дурманило голову. Вона важчала, а руки благали спочинку. - Пора обідати! – повторив дідусь. Він узяв вузлик, обнявши Сергійка за плечі, пішли в тінисту лісополосу в пошуках рятівної прохолоди.
- От добре, що хтось давно посадив отут дерева! – сказав Сергійко, а то де б ми тепер знайшли прохолоду?
- Звичайно добре - погодився дідусь. Якщо кожна людина буде дбати не тільки про сучасне, а й про майбутнє, то отим добром неодмінно хтось скористається і згадає добрим словом.
Тим часом дідусь розв’язував вузлик. Розгортаючи згортки з яйцями, салом, пиріжками, діставав молоко, хліб і в одному згортку навіть шоколадні цукерки!..
- Оце для тебе! сказав дідусь, ти сьогодні косар!
Сергійко червоніючи лементів:
- Ні, це ж ти!.. Я тільки ніс косу…
- Ніс, значить тримав в руках, знайомився з нею. А у коси і косаря корінь спільний.
Не хвилюйся – підбадьорив дідусь, головне початок. Коса - це найкращий тренажер сили, ось бачиш ?!- він зігнув напружену руку і на ній з’явився тугий горбок м’язів. Пообідавши, вони лягли на духмяну траву і дивилися в небо. В той час і воно для Сергійка
було незвичайно цікавим, відкривало свої безкраї простори.
Спочивши, дідусь піднявся і дивлячись онукові в очі промовив:
- Пора!..
- Пора косити! - рішуче сказав він і знову взявся до роботи.
Оте дідусеве слово «Пора» - прозвучало так, що лінь, котра починала розморювати Сергійкове тіло, зникла вмить, ніби її здуло вітром. Над покосами роїлись бджоли. Сергійко спостерігав за дужими рухами дідуся і гордився його майстерністю, його силою, що вигравала в крутих горбках м’язів і бажав в усьому бути схожим на нього.
4
Коли сонцю до обрію залишалося подолати якусь невеличку відстань, а з окресленої ділянки теж залишився зовсім невеличкий шматочок по не скошеній конюшині пробіг вітерець. Квіточки зігнулись додолу і сталося диво!..
Із середини ділянки, вже схожої на грядку – вискочив великий сірий заєць. Від несподіванки він присів серед викошеного поля на задні лапи, поводив здоровенними вухами, ніби локаторами і зустрівшись поглядом з дідусевим – зробив велетенський стрибок, метрів зо три в довжину у бік не викошеного поля і зник у конюшині. Дідусь свиснув йому услід. Потім покликавши Сергійка разом пішли до середини острівця. Там в землі, у невеличкій ямці, у кубельці із пуху, скупчившись в один сіренький клубочок - лежало п’ятеро маленьких зайчаток. Їх довгі сіренькі вушка були так тісно приплюснуті до спинки так, що здавалось вони бажали втиснути в землю і самих зайчаток, аби їх не помітили.
Дідусь обережно обкосив кубельце, зібрали свої речі і пішли додому. Хоч ішли стомлені, але настрій був бадьорий. Незчулися як опинилися на подвір’ї.
- Ой, мої косарики!.. – запричитала бабуся.
- А чи багато вкосили?
- Так! - гордо відповів Сергійко - зайця вигнали!
- Молодці, мої косарики! – Тепер дідусеві є підмога.
Вона поливала холодну воду на руки одночасно дідусеві та онукові, приказуючи:
- О мої козаки, мої косарики!..
Поки бабуся готувала вечерю, Сергійко приліг на диван тай так і заснув.
Бабуся не наважувалась турбувати його солодкий сон, а дідусь зручніше вмостив його на дивані, поправив подушку, накрив покривалом і на мить задивився на онука. Він впізнавав у нім риси свого обличчя. Такі ж губи, ніс, брови а особливо наполегливість, з якою він витримав свій перший трудовий іспит. Не поскаржившись ні на спеку, ні на трудність роботи, не згадав про прохолоду річки, де купалися його друзі.
Раптом крізь сон на Сергійкових губах з’явилася усмішка. Мабуть йому снився заєць, якого дійсно вигнали з ділянки.
Обернувшись, дідусь помітив дружину, що мовчки спостерігала за ними.
Він ніжно обняв її так, як в молоді роки і розповів, що їм сьогодні дійсно пощастило вигнати справжнього зайця!
- Ось наш справжній зайчик! – продовжувач нашого роду!
Задоволена дружина посміхнулась з такою щирістю, що нагадала дідусеві його молоду, вродливу дівчину Ніну, за яку йому, Іванові, перепадало від тодішніх суперників-парубків
- Так, так – погодився Іван. Якби не він – не повірив би, що за плечима уже більше сорок літ спільного життя…
- Та що ти, Ваню!.. - знову засміялась дружина. Не уже, а тільки всього на всього 60 – сят років!.. Ще одружимо нашого онука!..
Так згадуючи свою молодість, не помітили як відлітав в історію ще один день їх спільно прожитого щасливого життя... А з отаким онуком і старість не страшна.