И был рассвет подобен ровной вспышке
Ночного парашюта, что раскрылся,
Но, потеряв земное притяженье,
Завис над миром – словно передумал
И вознамерился вернуться ввысь
(Нарушена инерция желанья,
Убита напрочь выпуклая вспышка
Незрячей боли) – сизый голубь-свет
Меня крылом мохнатым разбудил
И пораздвинул жизни миражи
(А где-то пес брехал, казалось, будто
Столетий свиток складываться начал
И на мезолитическом витке
Надолго задержалось полотно).
Летел раздольно черный-черный ворон
Обезземеленным бескрайним небом,
И безберегий лёт его как будто
Предвестьем апокалипсиса был.
И показалось: вековечным мифом
Души уже не переубедить,
Что, как от века повелось, прямолинейна
Надежд, угроз и времени река.
Давно уже всё пережито то,
Что под покровом будущего крылось.
Грядущее – всё в прошлом. А сегодня
Только узор души, живой когда-то.
Еще почудилось мне - в сумерках, на ощупь –
Утратил я себя в многообразье
Помноженного на себя же мира,
Что светится биноклями страданий –
Моей любви, толченной на осколки,
Где каждый сколок круглится, как глаз
Рассудок потерявшего от горя,
Что сам теряюсь в сотнях отпечатков
Самомертвящего себя слепым доверьем
И склонностью к бездонной бездне мира,
Которая гогочет тьмой могильной
Неолитическою: манит и страшит.
Светало. Застекленная ослеплым,
Подсиненным чернилом недоверья,
Небесная молчала немо твердь,
Лишь черный-черный ворон пролетал,
Чертя мезолитические крУги,
Как дыры всЕсвета.
Оцей світанок — ніби рівний спалах
нічного парашута, що розкрився,
та, втративши тяжіння до землі,
завис над світом — наче передумав
і вирішив вернутися увись
(заломлена інерція бажання
геть вимертвила цей опуклий спалах
сліпого болю) — сизий голуб - досвіток
збудив мене своїм крилом страпатим
і прохилив ілюзію життя
(десь гавкав пес і видалося, наче
сувій століть помалу став згортатись
і на мезолітичному виткові
так довго полотна не попускав).
Летів розлого чорний-чорний ворон
обезземеленим безкраїм небом,
і безберегий лет його значився,
як апокаліпсису переддень.
І так здалося: предковічним мітом
не можна вже душі переконати,
що однонапрямкова, як одвіку,
надій, погроз і часу течія.
Бо вже давно усе те пережите,
що довго крилося будучиною.
Майбутнє — все в минулому. Сьогодні —
лиш візерунок мертвої душі.
І ще здалося — вдосвіта, наосліп:
що я себе утратив многотою
самопомноженого цього світу,
що світиться біноклями страждань —
моїх любовей, товчених на скалки,
де кожна скалка круглиться, мов око
побожеволілого од нещастя,
що я згубився — сотнями відбитків
самосебезмертвілого в довірах
і нахиляннях до безодні світу,
котра гогоче тьмою, мов яскиня
неолітична: вабить і страшить.
Був досвіток. І засклена осліплим
підсиненим чорнилом спроневіри
небесна твердь мовчала, як отерпла,
лиш чорний-чорний ворон пролітав —
окреслював мезолітичні кола,
мов діри всесвіту.
23.11.1972