зніміть з мене мірки тіні, торкніться волосся грубо,
візьміть кольори, що впали на щоки мої, в ключиці –
складіть з них вірші зрадливі, внесіть в забуття загубу,
зіграйте зорі ласкавій, щоб місячний сон наснився,
в якому не буде світла, в якому словам немає
ні місця, де б вони вмерли, ні спокою, ні прощення…
віддайте дощі осліплі, віддайте мої тумани,
даруйте мені повернень – в дитяче і незнищенне:
що люди людські і в слові, що сказане завжди важить,
що завтра тобі у скронях не буде лунати сміхом
пекучий, мов сором, холод, що прагне вина і вражень,
що сонце ніхто не вронить заради пустої втіхи.
на скалках бринять тривожно покинуті кимось зорі
і падає тінь убита – так дзвінко, аби спаслися
зневірені подорожні, що небом ідуть прозорим,
шукаючи тінь молитви, яка неспроможна мститись.