Розквітли знову мальви біля хати,
а в серці не стихає біль пекучий,
який нічим не можна втамувати…
Батьків оселя… Доля неминуча,
ніхто не може подолати смерті,
та після батька й матері їх діти
хазяйнувати в хаті тиші мертвій,
на жаль, дозволили… І все ж привітні
квітують мальви зорями рясними
і лагідно голівки тягнуть вгору…
Замріялась порожня хата з ними,
на мить забула про самотнє горе…
Дивлюсь на мальви – надіслали фото
мені сестрички рідні з України.
І ніби не далеко, а навпроти
квітки мене запрошують в хатину.
Ні, України, що була моєю
колись давно, тепер не відшукати,
та мальви – захист від біди у неї ,
немов квітучий панцир, ніби лати.
Зворушливо стоять біля паркану,
когось чекають, стережуть стежину,
беруться лікувати вікон рани
і чорне лихоліття України.
Господар би потрібний – дати ладу
і батьківській домівці, й всій країні,
щоб повернулися і щастя, й радість,
щоб жито – жовте, небо – тільки синє!
Щоб не чорніли ні земля, ні небо
від розбрату і від знегод кривавих,
нам всім би квітів насадити треба
і помирити правих і неправих…