В этом году поэма увидела свет.
ISBN 978-966-01-0459-4
Гімн вірному коханню
Поема «Еротокрит» Віцендзоса Корнароса – перший класичний твір новогрецькою мовою, який з’явився в епоху венеціанського панування в середині XVII ст. на острові Крит. Поема швидко стала популярною на Криті, у Венеції, на Іонічних островах і в придунайських країнах. Окремі уривки поеми і досі виконують як відомі співаки, так і звичайні люди. Видання поеми побачило світ у 1713 році. Великий грецький поет Костас Паламас (1859–1943 рр.) писав про В. Корнароса: «Ганьба нації, що за п'ять останніх століть і досі не зрозуміла усієї величі безсмертного поета».
Нині поема вивчається в усіх школах Греції. ЮНЕСКО включила її до переліку 300 шедеврів світової літератури.
Отрывки с пяти частей.
ЧАСТИНА ПЕРША
Поет
Повік невтомне колесо людської в світі долі
що вгору піднімається та скочується долі,
ночей і днів коловорот, які в своєму плині
всі поспішають до добра, як і до зла, неспинні,
і брязкіт зброї, і гризня, і тяжкість перемовин,
і витівки Еротові, і радощі любові, –
усе це змушує мене зібратися з думками
й розповісти історію, яку писав роками,
про парубка і дівчину. Обох їх поєднала
любов цнотлива і свята, що сорому на знала.
Тож, хто бажання має, час, а головне – терпіння,
нехай прийде й послухає моє благе творіння.
Йому повідаю про все і дам таку пораду:
кохання справжнє – де нема ані брехні, ні зради;
хто до мети своєї йде без хитрощів, правдиво,
тернистий в нього буде шлях, але фінал щасливий.
Отож, послухайте мене, аби всю правду знати,
і зрозумівши, все, що є, щоб іншим розказати.
У ті часи, як елліни довкола панували,
ще вірили в богів старих, яких було чимало,
тоді й осяяла весь світ любов таємна, красна,
та, запаливши серденько, вже не могла погаснуть.
І пристрасть охопила так закоханих два тіла,
що з часом лиш міцнішала, з роками не ржавіла.
В Афінах-граді, де цвіли і щастя, і достаток,
і доброчесність славилась, й наук було багато, –
владарював могутній цар в своїй країні плідно;
й на інших землях, які мав, його вважали гідним.
Іраклій звався, і для всіх він справжній був владика:
як наймудріший між царів, і – перший між великих.
І розумом, і справами прославився повсюди,
його слова були всякчас законом усім людям.
З літ молодих боготворив свою жону кохану –
за усіма чеснотами й красою незрівнянну.
Артемі звалася й була розумною цариця,
думками з нею цар завжди міг сміло поділиться.
Обоє мудрими були, в шляхетності похожі,
у помислах жили одних, і почуттями – гожі.
Такої не знайти було закоханої пари,
лиш думка мучила обох, вона була, мов кара.
Роки минали, а дітей подружжя все не мали,
отож, стурбовані були, що в них часу замало.
У голові весь день і ніч думки аж клекотіли,
бо без нащадків їм обом старіти не хотілось.
У неба й сонця день у день уклінно все благали,
аби хоча б на старості дитятко їм послали.
І от Артемі вже була нарешті при надії –
і цар на радощах зітхнув – здійснились їхні мрії.
Настала зрештою для всіх та радісна година,
коли нащадок з’явиться – так бажана дитина.
В них донька народилася – засяяло в палаці,
як мати вперше узяла на руки немовля це.
Отримали полегшення, і радість, і утіху
цар із царицею. Довкруж – все повнилося сміхом.
Будинки й вулиці вузькі, здавалось, усміхались,
сусіди обнімалися, немов рідніші стали.
Дочка росла, як деревце, на втіху розквітала,
гарнішала із дня у день. Вже змалечку читала.
Ласкавою родилася, чутки всіх облетіли,
що диво ще небачене на світ з’явилось білий.
Ім’я солодке й лагідне дали їй – Аретуса,
та й удалася вродою царівна у матусю.
Подарувала радісне дитя царю природа –
таке не бачили іще від Заходу до Сходу.
І вирізнялась з-поміж всіх чеснотами дівчина,
водночас ввічлива була, і ґречна, і гостинна.
Царя дитина, донечка цариці – незрівнянна,
всім, хто на неї поглядав, у душу западала.
І тішила своїх батьків єдина царська доня –
дурні думки розвіялись, більш не боліли скроні.
Життя буяло. При дворі царя вельможі чинні
сповна служили вірою і правдою країні.
Та лиш одного цар із них вважав для себе другом –
на ймення Пезострат, котрий чималі мав заслуги.
У нього був єдиний син, якого пестив дуже.
Кмітливий хлопець і таки за юним віком – дужий.
У вісімнадцять – розум мав такий, як у старого,
слова його були, як хліб насущний для убогих.
І звався Еротокритом хлопчина іскрометний,
мав благородство у душі, а вдачу – надшляхетну.
Принади всі, що тільки є, в його гніздились грудях,
він був щедротним на добро, чим полюбився людям.
Завжди із гідними людьми хлопчина спілкувався,
аби пізнати все в житті, навіть чого страхався.
Він зранку до палацу йшов – побачить Аретусу:
раділо серце, а в душі пекло. Терпіти мусив.
Кохання й пристрасть в голові посіли місце чільне –
здоровий глузд схитнувся й він зробився підневільний,
засвоєні колись знання у безвість змила злива,
не відрізняв од зла добро, від істини – брехливість.
Ані хорти, ні соколи, ні коник прудконогий
до Аретуси пристрасті не зменшили у нього.
Думками линув він щораз до неї ненаситно,
бо полум’я душі ніяк не здатен був згасити.
Хлюпнеш води побільш – воно пече, кипить, іскриться,
тоді на той вогненний жар не можна і дивиться.
Похнюплений ходив щодня, вдивляючись під ноги,
немов утіху там шукав, а муки лиш знаходив.
Забув про всякі справи геть, бо мав один лиш клопіт –
у серце вразила стріла. Утратив спокій хлопець.
Облишив соколів, хортів, вони лиш заважали.
Уранці до прогулянок уже не мав бажання.
І відцурався від коня. Ніщо не лікувало
хлопчину від нежданої любовної навали.
Та Еротокрит мав собі порадника і друга,
на двох ділили юнаки і радощі, і тугу.
Той друг на ім’я Полідор йому був вірним зроду,
у всьому в них завжди була і злагода, і згода.
Тож другові, що цінував його також взаємно,
він якось вранці звірив ще й свою любов таємну.
Еротокрит
На цьому світі, друже мій, несила більше жити,
бо з-за палкої голови ладен себе згубити.
В царівну закохався я – нестямно, безталанно.
Дарма тягнутися туди, бо руки не дістануть.
Дочку владики нашого у золотій коронці
і вітер не торкався ще, не бачило і сонце.
Життя вкорочуєм собі, коли встряємо в битву,
що загадав – не збудеться. Не знаю, що робити!
Замало маю сил, аби мої здійснились мрії,
щезає ввечері усе, у що за сонця вірив.
Наосліп до мети іду, бо досвіду не маю,
думки я розгубив свої, бо розуму замало.
Пораду, друже, дай якусь, щоб біль угамувати,
не думав зроду, що таке зі мною може статись.
Полідор
Від тебе не чекав таку я новину почути,
тепер я зрозумів, в якій ти опинився скруті.
Якщо не стримаєш себе – лиху біду накличеш,
твоя затія – марево. Угомонись, облиш це!
Царівна, це відомо всім, кохання ще не знала,
про нього ще не думала й переживань не мала.
Як тільки ти наважитися! Як в голову прийшло це?
Як смів кохання деревце зростить в своєму серці?
Шкідливе листя і плоди отруйні поспівають
на ньому – колючки самі всі гілочки вкривають;
і цвіт його й плоди – усе смертельно небезпечні,
не прохолодний вітерець – вогонь шле безкінечний.
Хай Аретуса здумала у тебе закохатись,
але про це не смієш ти ніколи і гадати.
Її бажання пристрасне відкинь либонь від себе,
і звідсіля на чужину мершій втікай далебі,
а то в любові панночки заплутатися можеш,
і сам на себе горенько накличеш – на те схоже.
Не заховатись від царя, його палац окатий!
То ліпше вихвалять його, поклони бити кляті.
Задвірки мають вуха теж – розмови чують наші,
і навіть в мурів очі є – все чисто бачать завше.
Відмовся від думок своїх, що криються в засаді,
вогонь не смій запалювать, якщо не даси ради.
На те природою дано, щоб ми аж до краплинки
могли все зважити як слід: і помисли, і вчинки.
Особи божевільні ті, що голими руками
гілки тернового куща хапають з колючками.
Адже не доторкається ніхто до блискавиці,
ніхто не здумає шукать жарину у криниці.
Найдужче лає цар слугу, що в нього у пошані,
коли допустить часом той учинок препоганий.
Але коли слуга такий вже честь його зачепить, –
владика ні на дух тоді негідника не стерпить.
Еротокрит
Мої зусилля марні, я збагнув оце нівроку,
що замахнувсь тепереньки на певне і високе.
Відомо, як подумати, куди я поспішаю –
кінець мій наближається, життя своє втрачаю.
Заплутався, в сільце попав – не вирватися зроду,
і добре знаю, що роблю собі велику шкоду.
Я розумію, знаю те, що все залишить мушу –
потрібно погасити жар, що обпікає душу,
щоб світло в глупій темені не блиснуло неждано –
і потаємне для усіх не стало раптом явним.
Бо те, що я приховував допіру так старанно,
злітатиме із вуст людей по світу ненастанно.
Бажаю зрозуміти все – збагнути це зарання,
коли я поневолився і став рабом кохання?
І що повинен відчувать? Що маю добре знати?
З дороги збивсь, не знаю, як на неї знову втрапить.
Уже в пригоді не стає тоді і глузд здоровий,
як пристрасть появляється у спалахах любові.
Думки – як стріли, що летять у серце безперервно,
хто зможе зупинити їх і примирити ревно?
Коли жага бажання щось надумає скорити,
то жодним силам й розуму її не зупинити.
Шляхетний, вродою удавсь хлопчина голопузий,
що луком бавиться щодня й стріляє влучно дуже,
він млою загадковості нам очі нишком пудрить,
аби ніхто не розпізнав його інтриг премудрих:
пряму дорогу омине і манівцем прошкує,
отруту повсякчас для нас хлопчисько цей готує.
З нічого почалося все, що непомітне збоку,
якась дрібничка, а мені дісталася морока.
Хотів лише побачити царівну і не більше,
пройти повз неї – і всього, аби не було гірше.
Палке бажання – й не чекав – поволі полонило,
укоренилось деревцем, цвіло, буяла мило,
і пристрасть розросталася весь час у непокорі,
схопила цупко і тепер мене тримає в зморі.
Аж до сьогодні це було, коли Ерот – ні слова –
тайком підклав сухих дровець у полум’я любові.
Так пташенятко із яйця крихкенького вилазить –
манюнє, мокре і тремке, літать не здатне зразу,
пушком вкривається воно і пір’ям обростає,
і дріботить, і пурхає, і крильця випрямляє.
Із пташеняти врешті-решт зростає поступово
предужий птах, який вітрам протистоять готовий –
і так зі мною сталося в юнацькі роки, друже.
Спочатку почуття були якісь такі – не дуже, –
поволі сили набули і стали надто ревні,
заволоділи розумом – я втратив глузд напевне.
Любов весь час міцнішає і повниться в стражданнях,
і живиться зітханнями, і сититься в риданнях.
Отож, дивуються усі, проте до думки схильні,
що в попелі з’являється, ще спершу у безсиллі,
маленька іскорка, яка не гріє і не світить.
Коли розжариться вона, ніхто не знає в світі.
Поволі іскра жевріє, займається й відтоді
пече і жалить сильно так, що навіть тілу шкодить.
Не раз я від простих людей чував перестороги,
та сподівавсь: здоровий глузд не збочить із дороги.
Наразі раптом сам попавсь-таки в сільце чарівне,
яке короною блищить на голові царівни.
Мені на те, що трапилось, і скаржитись не варто –
за свої біди й муки лиш один я винуватий.
Якесь бажання незначне уяву схвилювало,
і крила виросли гінкі в думках моїх помалу.
На них я до жаги лечу у височінь незриму,
а підлітаю до вогню, що плавить мої крила.
І розбиваюся без них умить я неминуче,
лишив-бо твердь земну й злетів в небесну вись сліпучу.
Жага кохання аж ніяк не відпуска від себе.
Тож крила знов викохую і знов лечу у небо.
І вкотре той вогонь мене добряче обпікає,
із висоти небесної униз усе жбурляє.
І скільки б не летів увись, жара пече нестерпна
і крила плавляться щораз, чом гепаюсь, як смертний.
Це божевільне почуття не відстає від мене,
а крила до вогню несуть, що угорі, шалено.
Оскільки я іще живий, страждатиму, допоки
охоче сам перетворюсь у цім вогні на попіл.
Полідор
Твій розум крила сотворив, скажу тобі ув очі!
Вони не здатні донести думки, куди захочеш.
Пильнуйся, братику, чимдуж, а ліпше – схаменися,
і більше не лети увись, завчасно зупинися.
Як крила понесуть туди, де жар пашить жагучий,
ти свої крила відсічи і кинь униз рішуче.
Щоб розуму набратися, водою остудися,
шугання припини оті – негайно приземлися.
Я знаю ворогів твоїх – заклятих двох подружок:
любов і пристрасть – каверзні, разом могутні дуже.
Ти проти них обох слабкий. Відмовитися зможеш
від нездійсненного, тоді доконче переможеш.
На висоті вогонь весь час обпалює тим крила,
хто у безглуздих намірах дарма втрачає сили.
Відкинь свої дурні думки або жбурни їх з кручі,
вертайсь до соколів, хортів, – мабуть, за ними скучив.
Забудь царівну навсправжки і поспіши додому.
Із нею зустрічі тобі приносять тільки втому.
Еротокрит
Все те, що ти мені сказав, мій братику, помалу
дурні думки розвіяло, і, навіть, легше стало.
Дорогу до палацу я вже вирішив забути,
щоб віддалитись од жаги й не сохнути од смути.
Здолаю все, що так мене терзає дні і ночі,
не впораюсь – нехай її не бачать мої очі.
Якщо не стачить сил мені, готовий без вагання
прийняти цю достойну смерть, ніж жити у стражданнях.
Нехай батьки мій похорон кропитимуть сльозою,
ніж скажуть, що мене з тюрми звільнили із ганьбою.
Поет
Невдовзі до палацу він почав ходити знову,
хоч досі добре пам’ятав недавню ту розмову.
Зігнорував обіцяним – не вистачило впину,
і бідолаха схуд, тремтів, немов очеретина,
він ганив віддаль без кінця, яка їх розділяла,
і болі гамував, як міг – вони ж не затихали.
Тоді, як кожен уночі лягає на спочинок
і звір шукає теж нічліг, щоб в сон й собі полинуть,
коли згасала тишина, то, маючи нагоду,
він до палацу царського із лютнею приходив.
Щоночі він завзято грав, співав, як соловейко.
У всіх, хто чув його пісні, аж тенькало серденько.
В піснях усе розповідав про пристрасне кохання,
як він заплутався у нім і в’янув од страждання.
Іскрилось кожне серденько, немовби сніг у днину,
своїм солодким голосом він линув до дівчини.
Ставало грізне лагідним, не чули криків вуха,
проймався кожний жалістю, хто хлопця того слухав.
Від співу ніжного серця нестримно калатали,
і мармур навіть тріскався, і плавились кришталі.
Він клявся другу вірному, що у своїх діяннях
не хоче зла, лиш прагне сам позбутися страждання.
Еротокрит
На лютні гратиму й пісні доноситиму милій,
цим вилікую всі думки, що душу роз’ятрили.
Піснями невимовний біль, що серце в грудях крає,
я приголублю ласкою, неначе водограєм.
Поет
Повірив Полідор тоді признанням друга щирим,
що той без намірів дурних, ходив собі із миром,
перед собою ж він однак мету одну поставив,
підкаже другові колись лишити цю забаву.
Бо вірив, Еротокриту ніколи не завадить
від свого друга слухати бодай якісь поради.
Тож Еротокрита рішив самого не лишати
без нагляду, як той піде до дівчини співати,
й спинити вчасно, аби той і голову втратив,
схмелівши, задурманившись, від ніжних ароматів.
Додому поверталися разом – ледь-ледь світало.
Царя й царицю ті пісні добряче розважали,
солодкі і п’янкі обом вони були доступні, –
ішлось у них про витівки Еротові підступні.
Для Аретуси ті пісні були, неначе знада,
бо спів пробуджував її, тривожив душу радо.
В безсонні ночі дівчина все думала без краю:
звідкіль узявся цей співець, що її серце крає?
Жадоба слухати пісні із кожним днем зростала,
тоді не знала, що Ерот всміхається зухвало.
А коло неї, як завжди, крутилася рабиня,
царівни годувальниця, що звалась Єфросиня.
В палаці шанували всі служницю, і царівні
була, як рідна матінка, турботлива і вірна;
невтомна няня й лагідна постійно научала
царівну розуму, за що повагу завше мала.
Із нянею дівча не раз заводила розмову
про співака, який до них приходив знов і знову.
Щоб вислухати парубка, не вистачало ночі
для Аретуси – сон не міг її зімкнути очі.
Подобалися ті пісні ¬– не ждалось, але сталось –
бажання пристрасне здаля до неї підкрадалось;
хоча не бачила співця, лише пісні ті чула,
в яких про дружбу і любов ішлося – це відчула.
Уранці якось дівчина все розказала няні.
(Підступно закрадалися і муки, і страждання).
Які пісні подобались, записувала зразу,
і перечитували їх, завчала кожну фразу.
Слова пісень, солодкий спів, його п’янке звучання
царівну узяли в полон , збудивши біль кохання.
Хутенько піднімалася, коли усі ще спали,
а в голові дурні думки крутилася зухвало.
Уволю висипатися, поніжитися трішки,
як це зазвичай і було, валялась довго в ліжку,
все це залишила, уже думки про інше мала,
здавалося, безсоння це лиш щастя додавало.
Не знала няня , що дівча пізнає біль страждання,
який у добре серденько поселиться так рано.
Ось так минали ночі й дні від рання і до рання,
проводила царівна їх в тривогах і зітханнях.
Аби не вкоренилися думки у серце більше,
старалась гнати з голови, аби не стало гірше.
Якщо залишить полум’я в горнилі палахтіти,
з малої іскри вогнище здійметься понад світом.
ЧАСТИНА ДРУГА
Поет
Настав той час, коли радів у цій країні всякий –
на конях прибули сюди ізвідусіль вояки,
аби на списах битися заради нагороди:
звитяжцям славу дарувать, а боягузам – подив.
Довідавсь Еротокрит теж про радісну подію,
він забажав змагатися і мав також надію –
у тім турнірі доблеснім не тільки участь взяти,
а показати людям всім відвагу і завзятість.
Юнак повідав другові свої думки відкрито,
щоб Полідор сказав йому, чи варто це робити.
Полідор
Послухай, яку раду дасть найліпший твій товариш:
не влазь в турнір із списами, яким ти дуже мариш.
Якщо складеться доля так, що ти в нім переможеш
і мужністю прославитись як вершник в ньому зможеш,
зміркує мудрий цар собі, що на турнірі битись
зміг і співець, котрого він хотів колись схопити.
Таких відважних, як це ти, в нас не було подавно.
Цим вчинком видаси себе – забуте стане явним.
І Аретуса на свій страх приховує всю правду,
аби твоїй біді хоч чимсь в майбутньому зарадить,
а ти своєю дурістю силкуєшся розкрити
все те, що можна приховать чи глибоко зарити.
Мій брате, знаю лише я, що маєш добру силу,
яку весь час утаював, мов у глухій могилі.
Отож розпитують усі, блукають у здогадках,
хто охоронців двох убив, а вісім – дали задки.
Побачать люди, що вінець виборюєш завзято,
казатимуть, що згиблих двох – ти саме винуватець.
Перед царем, країною вони тебе огудять
і віддадуть тебе мерщій у руки правосуддя.
Тоді на тебе зваляться і біди, і погрози –
і перетворяться пісні та помисли на сльози.
Послухай, братику, мене, я дам таку пораду –
облиш негайно цей турнір і будь від того радий.
По смерті вбитих родичі миритися не згодні,
оплакують ще досі їх і носять чорний одяг.
Еротокрит
О, Полідоре, друже мій, я чую, що ти мовиш,
ціню й цінитиму твої поради й настанови.
Не забував ніколи їх, щоденно пам’ятаю,
та нинішні повчання геть тепер я відкидаю.
Для мене цей турнір такий, висловлююся прямо,
що навіть сто смертей, повір, не перемінять намір!
Все те, що ти сказав тепер, мені не до вподоби,
ні цар не знатиме – ніхто, що я ота особа.
Облиш повчання, доки ми ще друзі із тобою,
бо хитрощі твої, на жаль, не знають супокою.
Здогадуюсь, про що мені ти хочеш нагадати,
хай буде так, як є, часу не треба гайнувати.
Коли ; у поєдинкові мені всміхнеться доля
і вибороти цей вінець знайдеться добра воля,
що може краще бути ще за радощі гордині,
як приз отримати із рук такої господиня?
Чи можна більше тішитись і мати насолоду, –
ніж знати – золото вона вплела у нагороду?
Або ж, коли радітиму вінцю і дні, і ночі,
не відвертаючи й на мить від того блиску очі?
А як здобуду той вінець, признаюся відверто:
з собою пронесу його аж до самої смерті?
Аби за жінку взять її – замало сили маю,
хоч кожен може стверджувать, я й сам це добре знаю.
Якщо не доторкнуся я високості царівни,
то хоч думками обніму я стан її чарівний.
Кого б в палаці не зустрів, вельможу чи солдата,
готовий я її рабам, всім радість дарувати.
Якщо вінець отой мені таки призначить доля,
жага утихомириться й не спалахне ніколи.
Поет
Коли побачив Полідор – зусилля марно тратить,
що для свого він друга вже поганий вихователь,
тож перестав його повчать із вечора до рання
(сильніші за його слова, звичайно, у кохання).
Хоч Полідор відмовився від свого докучання,
та друга він не залишав самого в тому стані.
Він піклувався про вбрання, про витязеві шати,
щоб серед супротивників найліпший вигляд мати.
Із срібла й золота його пошили дуже вчасно,
гарнішого вбрання не мав ані один учасник.
Сам Еротокрит готувавсь, аби не мати рівних,
хтів переможцем стать й вінець отримать од царівни.
Прийшов той довгожданий час, змагань пора настала,
жага із кожним днем все більш його у бій штовхала.
Цар просто неба наказав поміст зручний зробити,
там, де зберуться вершники й списами будуть битись.
Його із дощок і колод облаштували швидко
на площі, як і цар бажав, щоб добре було видко.
Суціль у сріблі й золоті там щедро і чарівно
сіяли трони і царя, цариці і царівни.
І ось прекрасний час настав, що з нетерпінням ждали,
аби звершали подвиги хоробрі і зухвалі.
І звуки сурм почулися, лиш сонце засвітилось;
всі, крім малих і немічних, сюди уже прибились.
Відклали справи й клопоти, закрили і крамниці,
на площу сунулися всі, щоб дійство подивиться.
А як розвиднилося вже, то почали щосили
скликати вершників, якраз і сурми засурмили.
Найпершими з’явилися царевичі гарячі,
обличчя прикриваючи, аби ніхто не бачив,
чий спадкоємець він, яке його ім’я і звідки,
лиш блиску срібла й золота були невільні свідки.
Цар підійнявся на поміст, усівсь на троні владно
і знак подав, щоб вершники з’явились невідкладно.
Присутніми були також цариця й Аретуса,
і годувальниця, котра із нею бути мусить,
й за руку держачи її, повинна слідкувати,
аби в присутності людей не сміла пустувати.
Цар грамоту тримав в руках, в якій про те ішлося,
що в поєдинках на списах, хто стане переможцем,
довівши всьому зібранню і силу свою й вправність,
той приз отримає й себе на світ увесь прославить.
Цариця квіти не прості в руці усе тримала,
здається, щойно на кущі ту гілку обламала.
Вона збиралася квітки комусь таки вручити
в цей день святковий: радісний і дещо урочистий –
багатому, хороброму, що горду мав поставу,
котрий списом своїм турнір й себе також прославить.
Стояли всі: старі й малі, й чекали з нетерпінням,
коли почують брязкання списів і тупіт кінний.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
ПОЕТ
Царівна стала схожою на хворого невдаху,
котрого кидає у жар й спрага наводить страху.
Приносять воду, а йому стає все гірше й гірше,
і прямо на очах у всіх нездужає все більше:
горить всередині, пече нутро безперестану,
він просить ліків принести, натомість п’є оману.
Допоки в роті є вода, здається, все минає –
ковток зробивши, знов вода жагу йому вертає.
Коли на Еротокрита дивилася царівна,
на серці спокій панував і радість душу гріла.
Вона жадала бачити вродливого хлопчину,
раділа й утішалася, немов мала дитина.
Коли ж лишалася сама, а він ішов додому,
тоді печаль обкутував дівчину невідомий.
Здружившись з Еротокритом, у нього закохалась,
й лише своїм думкам вона постійно віддавалась.
За хлопцем сохла дівчина, і страх її брав часто,
боялась, щоб через любов не сталося нещастя.
Допоки бачила, що він не зводить з неї очі,
страждання і думки кудись дівалися дівочі.
Коли ж вона втрачала знов його із поля зору,
все починалось заново, її душила змора.
Похмурі проминали дні і ночі безталанні,
тривожні вечори, такі ж засмучені світання.
Батьки царівни любої тривожились неспинно,
оскільки добре бачили, як мучиться дитина,
у неї апетит і сон пропали одночасно,
немов тримала на душі якийсь тягар злощасний.
Розпитували донечку, чому вона слабує,
хотіли лікаря позвать, а та усе жартує.
Із усмішкою дівчина батькам відповідала,
що все гаразд, вона себе прекрасно почуває.
Своєю хитрістю вона виляла вліво, вправо,
аби ніхто не зрозумів, які у неї справи.
Ніхто не знав про пристрасть ту, що серденько змагає,
всі думали нездужає – й поганий вигляд має.
Частенько годувальниця з царівною сиділа,
і нарікання дівчини вислухувати вміла.
Втішала няня, як могла, мовляв, усе минеться –
ось пристрасть угамується, остудиться і серце.
Та няня помилилася, не сталось, як гадалось,
жага царівни все росла незмірно і зухвало.
Аретуса
О, нянечко ріднесенька, вже світ мені не милий,
убила в голову собі, що ляжу у могилу.
Хай Еротокрит врешті-решт почує мої муки,
колись мої вуста про це розкажуть без принуки,
та краще, аби він не знав, що я на серці маю,
як від кохання мучуся, від пристрасті страждаю.
До чого, бачиш, дожила? Весь час бурчу і плачу,
хоч що роблю – лише його перед собою бачу.
Поет
Із нею годувальниця весь час була незмінно,
тому й побачила, що біль пройняв її царівну,
й та не церемонячись готова вже нагально
своєму Еротокриту признатись у коханні.
Єфросиня
Не крийся, люба, розкажи, яка тому причина,
що хтивість у тобі росте і їй нема зупину?
Чи не тому, що любчика на конику уздріла,
який розмахує списом у поєдинку сміло?
Чи не тому, що раз йому всміхнулася фортуна
перемогти суперника й отримать подарунок?
То хлопцю пощастило так, то не в геройстві справа,
бо й інші вершники могли собі зажити слави.
Пригадую, пустила ти сльозу, злякавшись, власне,
коли він обхопив коня за шию, щоб не впасти
в двобої з кіпріотом, бо поцілив той добряче,
ми бачили, як він злякавсь, і затремтів неначе.
Якби зійшовся у бою з критянином затятим,
той не дозволив би йому вінець завоювати.
То доля усміхнулася йому, твоє ж бо тіло
від страху, видало себе, раптово затремтіло.
Хіба не хочу гарного й відважного хлопчини,
щоб він був гідний панночки, яку візьме в дружини?
Ти обміркуй усе собі, хай навіть у жадобі,
чи варто яблуко давать садівнику на пробу.
Він власні руки аж ніяк не сміє простягати
до дерева, щоб яблуком хоч раз посмакувати,
і хай не помишляє він звабливий плід украсти,
адже його, хоч би й хотів, перетравить не вдасться,
бо яблуко те відригне – до черева не дійде,
подавиться, тож, їжу цю йому повік не звідать.
Як повертається язик, як очі таке бачать?
Моя хороша, чи на все мені ще глузду стачить?
Вслухаюся в твої слова, учинені на нервах,
й дивуюся сама собі, що досі не померла?
Ти царська донька, і народ тобі служити радий,
життя і милість кожного в твоїй, звичайно, владі.
Так само і моє життя тобі належить, доню,
сказати б, ти і виросла у мене на долонях.
Смоктала молоко з грудей, хоч сердься хоч не сердься,
але відтоді ти живеш одна в моєму серці.
Люблю тебе, немов дочку, моя кохана пані,
три роки молоко моє ти ссала, як у мами.
Ночей безсонних скільки я тобі подарувала,
проснувшись, в потемках іще вже молоко шукала!
Чимало за всі роки ті няні твоїй дісталось,
від пустощів твоїх мене лиш ліки рятували.
Я, коли бачила, що ти, моя маленька, плачеш,
старалась з усіх сил, щоб ти утішилась одначе.
Й щоразу біль гіркий, коли ти ніжку забивала,
я усім серцем, донечко, як мати відчувала.
Коли твій батько відмовляв потішитись дитині,
я блідла і тремтіла вся, немов очеретина.
Ти мої очі в світі цім і світло в нім довіку,
для мене ти була і є найліпший завжди лікар.
Плекала донечку царя у муках і осмутах,
чи вмру чи житиму, цих слів хочу навік позбутись.
В хоромах царських у таких, як я, життя оманне,
пізнавши радість, укінці лиш каяття настане.
Я знаю цих людей, в яких ані двора, ні хати,
макітряться в них голови серед людей багатих.
Плекала й годувала я тебе, передбачавши,
бо вірила, що у житті ти будеш мудра завше.
А зараз бачу – грім гримить, літають блискавиці,
насупилося небо враз, аби зі мною биться.
Надії десь розвіялись, як листя на деревах,
а в хаті треба піч топить, бо сніг спадає ревне.
Якби це стосувалося лише мене, байдуже,
волію, доню, щоб тебе не зачепило дуже.
Та серцем відчуваю вже, що насуває горе,
допоки, донечко моя, себе ти не побореш.
Будуєш дім свій на снігу, отож працюєш марно,
бо він із помислів легких, мов пір’ячко захмарне.
Коли на сонці стане сніг, то рухне та будова,
чи вітер сильний все змете й розвіє, як полову.
Все, що сьогодні робиш ти, – для тебе ціла знада,
та завтра здійснене, дивись, тобі – лише завада.
Природа нам заздалегідь готує всякі муки,
та часто істини узнать не можна без принуки.
Всі люблять брехні молотить та їх аби дурили,
ніхто не хоче правди чуть, яку б не говорили.
І осуд друзів, родичів вони не стануть слухать,
слова всі їхні вітерцем летітимуть повз вуха.
Друг ворогом тоді стає, чужинцем – близький родич,
коли ті начеб радять щось, а в тім лиш брехні точать.
Байдужий чоловік свою помилку не сприймає,
її засуджувати теж ніколи не бажає,
а вихваляє, що зробив, вряди-годи кепкує,
брехню за правду видає і сам того не чує.
Трапляються серед людей такі, що не збагнути,
на язиці в них лестощі, а у руках – отрута.
Щоб їх вважали гідними, до всього ще й любили,
брехню ту перекручують, стараючись над силу,
надмірно лестять, що завжди подобається людям,
усе погане і лихе оправдувати будуть.
Що я, нещасна, говорю, коли сама в загрозі;
усе, що ти сказала тут, чи схвалювать я в змозі?
Із того, як це почалось, і як тепер триває –
кінець ганебний і лихий для тебе назріває.
Ой леле, якби в сні змогла набачитися вволю,
які випробування ще приготувала доля,
найкраще, щоб злякалася кохання, і проснулась,
і те, що вже розпочала, то краще б і забула.
Якщо збагнеш, куди ідеш і що собі шукаєш,
в яке бурхливе море ти невдовзі вирушаєш,
то мусиш сили віднайти й сама собі зарадить –
забудь про Еротокрита, щоби знайти відраду.
Аретуса
Мене повчаєш, нянечко, аби була слухняна,
та учениця я, на жаль, у тебе препогана.
В одне влітає вухо все, а другим вилітає,
бо думка розтривожена вже спокою не знає.
Людина, щось надумавши, до цілі йде завзято,
нав’язливий порадник тут свій час даремно тратить.
Здається, що із батечком я у війну вступаю.
Кмітливі ж люди в нашому краю прекрасно знають,
що рано чи пізніш кінець війні настане всякій.
Коли заходить вже на мир – це злагоди ознака.
Війна несе полегшення і витрусить ворожість.
Тож розбрат наш із батечком на неї дуже схожий.
Єфросиня
Ти, доню, помиляєшся, коли таке говориш,
не маєш логіки, слова твої всі без підпори.
Все те, що знають мудреці, суцільна завжди правда,
але в словах кмітливих тих лише одна розрада.
Вони говорять про царів, які вступають в війни,
щоб землі і міста чужі загарбувать постійно.
Минає час – і знов царі поміж собою ладять,
вертає той, що звоював, усе другому радо.
Кровопролиття, що царів надміру натомили,
вони, щоб трохи відпочить, замінюють на милість.
Ти, моя пані, вибрала для себе шлях негожий,
постійно війни в голові і помисли ворожі.
Ти свою честь, дитя моє, добряче запаскудиш,
і ваш не закінчиться бій, допоки жити будеш.
Якщо, вмираючи, думки з собою взяти згодна,
твій батько не відступиться повік на світі жоднім.
Є помилки, які повік, з’явившись, не зникають,
зате ворожість з кожним днем ще більшу викликають.
Якщо помилка честь чиюсь зачепить чи поранить,
смерть не простить цього повік, бо має добру пам’ять.
Якщо не передумаєш цю битву затівати,
погано все закінчиться. О, зглянься, рідна мати!
Частина ЧЕТВЕРТА
ПОЕТ
Тож цар опісля всіх подій одним постійно марив,
аби швиденько підібрать доньці достойну пару.
Якось зібрався ввечері поговорить з Артемі
про те, як далі бути їм, про донечку, зокрема.
Заходили іздалеку, та не прийшли до згоди,–
події так заплутались, бо дуже були схожі.
Найперше, що згадалося – нахабність Пезострата,
який наважився сказать про сватання в палаці.
Цар
Не міг таке придумать сам, прийти сюди й сказати
мені, що хоче він синка за мою доньку сватать,
причина всьому його син, не треба і гадати,
таке нахабство тільки він міг батьку нав’язати.
Дочка була розгублена, похнюплена, безсила,
коли про щось дочку питав, слова її брехливі
я слухав й добре розумів, вона усіх нас дурить,
і марить Еротокритом вона в своїй зажурі.
Її зітхання з дня у день й недосипання часті,
що доброго нам принесуть? Хіба одні нещастя.
Перед люстерком крутиться дочка твоя, Артемі,
це до добра не приведе. Тікає глузд від мене.
Вбрання красиве юнака, підбиране старанно,
зачарували донечку і завели в оману.
Що ж, Еротокрит – хоч куди, вродливий хлопець з виду,
дівчата на таких, як він, клюють, неначе риби.
Наживки трохи і вони свій утрачають розум,
і зовсім не підозрюють, яка у тім загроза.
Гадаю, що це він сюди в ті ночі незабутні
приходив, – цього і боюсь, – співав і грав на лютні.
Якщо вже нам сподобались його пісні без міри,
то що казати про дівча, без досвіду допіру?
Чи я правий, чи може ні, хоча б не помилитись,
я рішення прийняв, аби він не приніс нам лиха.
Не хочу більше вже чекать, поки він на чужині
й плітки про Аретусу теж не розповзались нині,
весілля треба справить їй. При першій же нагоді,
щоб мордувань позбутися, погоджуся, та й годі.
А ми, щоб Аретусу вже принаймні не бісити,
із нею маємо всяк час люб’язно говорити,
аж поки я не підберу для неї гарну пару
бо хтозна, з часом ще яка чекає нас запара?
Поет
Усю ніч говорили ті й не бачили фіналу,
про Еротокрита також, лиш доньку не чіпали,
передусім про те, що той слугою був покірним,
і він, і батечко його царю служили вірно.
Тепер не знали, як їм буть, що думати й гадати,
що з цього вийде, їм обом хотілося побачить.
Поспати трохи удалось батькам тієї ночі,
від балачок втомилися, уже злипались очі.
До ранку про заручини обоє говорили,
якраз царівні у цю ніч страшні кошмари снились.
Явилась хмара грозова вві сні, не забарились
за нею грім і блискавка – і почалася злива.
Явилось море, і вона на кораблі самотня
тримала міцно у руках кермо безповоротно.
Старалась втримать на плаву його в страшному зморі,
і бачила у сні, як він тонув у злому морі.
Здавалось їй, що море враз в потік перетворилось,
який дерева й валуни з собою ніс щосили.
Її накрило хвилею, а потім знов з’явилась,
як випірнула із води, – таке царівні снилось.
І судно потонуло враз, що мить було навпроти,
залишило її саму з стихією боротись.
А як стемніло, вже вона, куди пливти, не знала
і, плачучи, просилася, аби урятували.
В ту мить вона побачила на березі потоку
яскравий вогник. Чоловік тримав його високо,
кричав: «Не бійся!» А коли наблизився, за руку
схопив її і потягнув до себе, з тої скрути
на мілину відвів і там саму її залишив,
а потім зник, немовби тінь, – настала люба тиша.
Коли тут опинилася, вода була по груди,
а зараз бачила, що менш ніж по коліна буде.
Здавалось, ніби вкопана, отак вона стояла,
і пам’ять втратила на мить, куди іти не знала,
аби на глибину не йти, де знову небезпека,
і мучитися повсякчас, немов чманіти в спеку.
На поміч кликала вві сні, бо їй хотілось жити,
боялася, щоб той потік не встиг її втопити.
Проснулась нянечка її від того крику зразу,
і чула стогін від страждань, що дуже її вразив.
До Аретуси нянечка пішла, в її кімнату,
і говорила пошепки, і лагідно, як мати,
щоб дівчину не налякать і не вчинити струсу.
Будь проклята година ця, коли страждати мусять!
Тремтячи вся, проснулася, десь рвалась, що є моці,
а потім сумно мовила: «Топилася в потоці!»
Так серце калатало, що вимотувало душу,
і бурмотіла щось під ніс у час не дуже слушний.
Подушка вся промочена була у цю хвилину
від страху, коли плакала царівна в сні невпинно.
І няня заспокоїти царівну намагалась,
немовби свою донечку до себе притискала,
питала, що приснилося, але та досі спала
й тремтіла так, що серденько ледь-ледь не вилітало.
Єфросиня
Дитя моє, це лише сон, боятися не треба,
це все несправжнє, що тобі наснилося, далебі.
Ти розкажи мені свій сон, прокинься вже нарешті.
Багато очі бачили, і вуха чули дещо –
у всьому розбираюся й тобі все розтлумачу;
хто вірить сліпо в сни свої, того за дурня бачу.
Поет
Царівна опритомніла й розказувала няні,
вся тремтячи, про дивний сон, який приснився зрання.
Аретуса
Поганий сон мені приснивсь сьогодні, Єфросине, –
десь Еротокрит між чужих, мабуть, у рабстві гине.
Шаленство вітру й глибина бурхливого потоку
були для мене муками – страждання і морока.
Це був не сон, я бачила, як на яву усе це,
моє кохання в мороці – в страшенній небезпеці.
За дві години, як світать збиралося надворі,
розпочалися ці дива, що й досі держать в зморі.
Якраз частіше у цей час сни справджуватись можуть,
бо ж болі головні уже не мучать світлий розум,
і пара гніву вийшла десь, що заважала спати,
ще не проснулись відчуття, аби нас турбувати,
над ранок чиста голова вже думати готова,
перетравилась їжа вся – до ранку зникла втома,
все це людині в поміч йде, щоб визначитись зрання
чи на добро, а чи на зло, на радість, чи страждання.
І це незмінне відчуття несе людині радість,
вона ж бо краща від багатств, і будь-якої влади.
Як часто, просинаючись, ждемо, аби відразу
здійснився сон. Тепер цього – страхаюсь, мов прокази.
Це був не сон, я впевнена, якийсь видіння спалах,
я знаю, станеться біда, якщо іще не сталась.
За те, що має статися, найбільш переживаю,
бо після сну із багатьма частенько так буває.
Коли під ранок враз жахи присняться випадково,
прокинувшись, страждатимуть, бо цього хоче доля.
Видіння ж, поки здійсниться, так закатує душу,
що матиму страшний кінець – він швидко прийде дуже.
Євфросиня
Це сон, царівно, вранішній завів тебе в оману?
Я в юності набачилась й на старості чимало!
Безладдя різні бачила, загиблих і потоки,
куди твоєму, що приснивсь, не набирайсь мороки,
усяке снилося мені, найбільше – препогане,
та часто все йшло навпаки – і день проходив гарно.
Якби усе, що снилося, велику силу мало,
людина б чи не все життя своє корегувала?
Так тілом, що в людини є, керує лиш людина;
чи добре чи погано вже – пророцтво тут не винне.
Пророцтва ні до чого тут, і сни не можуть також
нести людині бідоньки, страждання й муки всякі.
Ми часто помиляємось навіть в ясну годину,
а ти насправді віриш в те, що далебі приснилось?
Як потонув той корабель тоді перед тобою, –
це значить, донечко моя, твої минають болі.
Якщо ти бачила у сні, що судно затонуло,
зустрінешся із тим, кого давно уже не чула.
Закінчуються труднощі, жорстоке стане ніжним,
все втихомириться колись, на все свій час, повір же.
І той вогонь, що палахтів та зник, як день, раптово,
це значить в серці зацвіте твоя надія знову.
А той, хто витягнув тебе із глибини морської
й на мілину перемістив, аби змогла устоять, –
то знак твого одруження, яке розвіє зовсім
думки, що вбила в голову – і мучать тебе досі.
Якби ще пальців ніг своїх на мілині не вздріла,
це значило б, що милий твій тобі таки не рівня.
Ти не печалься, схаменись, про сон цей і не думай,
щоб перестало серце нить – не треба більше суму.
ЧАСТИНА П’ЯТА
ПОЕТ
Повернемося до царя Іраклія жадано,
що Владистрата переміг негадано, неждано.
Він дуже засмутився був і горював в печалі,
бо, думав Еротокрита на той світ проводжає....
До серця кров вся потекла, щоб билось хоч спроквола,
і Еротокрит весь збліднів, окутав тіло холод.
Як камінь, Еротокрит став – закляклий, бездиханний;
здалося, що він помер уже давно від рани.
Увесь в крові та ще й блідий аж надто, майже білий.
Присутні плакали над ним, немов над мертвим тілом.
Ніхто не міг повірити – і цар, – що у хлопчини
ще б’ється в грудях серденько в печальну цю хвилину.
Цар обійняв його, припав до нього й гірко плакав,
він лепетав гіркі слова, із ним про щось балакав.
Цар
Дурне з тобою я вчинив, мій воїне, драконе,
бо твою молодість згубив, нема мені спокою.
Якби я знав, звідкіль прибув, твоя де батьківщина,
туди б я сам тебе відвіз в найкращій домовині.
Своєю смертю лиш печаль приніс моїй родині,
назавше біль страшний лишив в душі моїй однині.
Коли б ти був живий, свій борг сповна тобі сплатив би,
віддав би владу – все віддав: багатство і садибу.
Поет
Обнявши, в губи цілував, немов свою дитину,
лице окроплював слізьми, мов на її кончині.
І як буває у таких нечуваних випадках,
враз Еротокрит знов ожив – про смерть вже ані гадки.
Чимало крові втратив він, що витікала з рани,
він був пропащий, тіло все, мов задубіле стало.
Та кров, яка лишилася, до серця поспішала,
і скільки в неї сил було, життя йому вдихала.
Неначе знов відчув життя – розплющив ясні очі,
обличчя до царя своє він повернув охоче.
Звернувсь по допомогу він, поцілувавши руки,
просив прислати лікаря, благально, без спонуки.
Зраділи новині усі, і цар радів без міри,
скликав учених лікарів, до котрих мав довіру.
Та перед тим, як відвезти його до міста чинно,
зняли із нього лати, щоб все тіло відпочило.
І до уваги лікарі шість ран – з семи – вони не брали,
лиш та, що біля серденка, найбільше хвилювала.
Вони повідали царю, все вивчивши старанно,
що із п’ятдесяти – один із смертних виживає.
Не знали толком лікарі, чи хлопець жити буде,
бо рану мав глибоку той не деінде – у грудях.
Цар дуже переймавсь, аби чого не мало статись
з пораненим поганого, не хтів його утратить.
На ноші дощані тоді тихенько хлопця клали,
щоб було зручно і йому ніщо не заважало,
щоб нічогісінько йому не завдавало болю.
Аж до палацу цар тримав його за руку кволу.
В кімнаті позолоченій хлопчина поселився,
і в ліжку Аретуси він неждано опинився.
Кімнату зразу упізнав, лиш відчинились дверці,
і біль, і радість відчував, що полонили серце.
Радів від того, що лежав у запашному ліжку,
де дівчина, яку кохав, стрічала ранки ніжні.
Чим більше він задумувавсь про затишну кімнату
де спочиває панночка освічена й багата,
кинджала лезо відчував, що ранило пророче –
не видно сліду зверху – та у серці кровоточить.
Звичайно, він зрадів цьому, сприйняв як знак, відразу
став тішитись – повірив в те, що скоро будуть разом.
Безперестанку лікарів кімнаті сновигали,
над хворим побивалися – і рани заживали.
І до царівни теж дійшла невдовзі добра звістка,
що ворог військом відступив таки поспішно з міста, –
і батько переможцем став. Звільнилася країна
від цих непроханих гостей, що сіяли руїни.
Дізналася, що допоміг чужинець, слава богу,
царю Афін отримати жадану перемогу.
Почула і заплакала від радощів нежданих,
царівна підбадьорилась, немовби чогось ждала.
Із Єфросинею вона обговорила звістку,
як перелякане на смерть втекло чужинське військо.
Аретуса
Як можу радість відчувать, – сказала вона няні, –
коли мій Еротокрит десь на чужині, в вигнанні?
Якщо можливо це, нехай його поверне доля,
щоб більше суджений мене не покидав ніколи.
Я так хотіла б, аби він брав участь в перемозі,
щоб зло спинив. Бо лише він добро принести в змозі.
Тоді б змінився батьків гнів на лагідну усмішку,
він полюбив би юнака – хай не як я – хоч трішки.
Аби він став для батечка невдовзі справді сином.
Якби ти знав, як я тобі того бажаю сильно,
щоб прилетів сюди, як птах, щоб ворога здолати,
щоб повернувся з вигнання коханій помагати!
Чому, коли радіють всі у місті, я страждаю?
Чим краще всім, тим гірш мені – засмучена до краю.
В темниці, де моє життя не варте вже нічого,
мені байдуже, що мої святкують перемогу.
Я розгубила радощі, хто їх мені поверне?
Лиш Еротокрит зміг би це зробити дуже ревно.
Поет
Не можеш навіть уявить, що у твоїй кімнаті,
сердяга, той, кому себе готова всю віддати,
у тій постелі, де щодня ти сни усякі бачиш,
лікують того, хто не йде із голови одначе.
Невдовзі усе зміниться, в усьому буде згода,
благословляться дні ясні і ніжна прохолода.
І хмари щезнуть, темноту розчинить добре світло
вітри ущухнуть, зрештою, для всіх настане літо.
І батько подобрішає, і гнів мине на диво,
і те хороше, що гряде, закінчиться щасливо.
Безперестанку лікарі до хворого ходили,
найкращі, яких тільки цар знайшов йому на милість.
Коли видужувати став, то Полідор неквапом
щодня до Еротокрита ще вдосвіта чалапав.
А той всім серцем радувавсь, що друг у нього вірний,
і безперечно доленьці він дякував безмірно.
Рої думок крутилися із вечора до рання
у голові – й утіхоньки загоювали рани.
Та Еротокрит не хотів, щоб хтось дізнався правду, –
навіть найліпший його друг (якраз був той випадок).
У нього до чужинця враз з’явилася повага,
йому хотілось, щоб скоріш видужував бідняга.
Хотілось слухати його і бачити, і знати,
як скоро видужає він й на ноги зможе встати.
В розмовах з незнайомцем тим здавалось Полідору,
що Еротокрит перед ним, – і звик до думки скоро.
Коли ж він уявляв, що так товариш міг хворіти,
він до палацу поспішав, щоб хворого уздріти.
Частенько Полідор пускав сльозу за бідолаху,
щеміло в нього серденько, як набирався страху.
Аби поранений не знав, чому він часом плаче,
приховував від нього це, щоб той не зміг побачить.
Одного разу він сказав:
Полідор
Мій друг і брат – в вигнанні,
на нього дуже схожий ти, скажу це без вагання.
Лише не схожий зовсім ти лицем на мого друга,
все інше точно, ось чому мене проймає туга.
Поїхав – ані вісточки до рідного порогу
не слав, на чужині усе торує він дороги.
Поет
Тож Еротокрит у слова з цікавістю вслухався –
й ні пари з вуст, лиш іноді про себе усміхався.
Не відкривавсь нікому він – і тут мовчати мусив,
найперший, хто дізнатись мав про нього, – Аретуса.
Страхи пропали в лікарів, коли спостерігали,
як рани гоїтися вже на його тілі стали.
І незабаром лікарі не мали застороги,
що хлопець уже швидко сам підніметься на ноги.
Про це царю доповіли, не гаючи й хвилини,
він радощів не міг сховать, коли почув новини.
Безперестанку – день і ніч – не мав собі покою,
не залишав на самоті й на мить свого героя.
І гарним настроєм своїм, і добрими словами
хотів залікувати цар його численні рани.
І ліжко Аретусине, кімната, навіть вікна,
і цар, і друг – усе разом було як справжні ліки.
Ні лікарі, ні трави так допомогти не можуть,
як добре слово, що стоїть у правди на сторожі.
Коли той звівсь на ноги сам, вдягнувся і пройшовся,
цар міцно обійняв його. Що мріяв – відбулося!
А потім думку висловив, що краще було б знати,
як рятувальника свого він має величати,
що спонукало парубка з’явитися в Афінах;
він навіть не злякавсь, що тут тривають справжні війни.
І мовив той:
Еротокрит
Запитуєш, як звуть мене, владико,
Критидом. Там, де народивсь, залишив біль великий.
Малим із дому виїхав, ще не пізнавши світу,
скитаюсь у чужих краях тепер зимою й літом.
Покинув батька з матір’ю і двох братів, що старші,
до них не озиваюсь, отак – лишив напризволяще.
Їм навіть звістки не послав, де я і що зі мною,
тиняюся туди-сюди чужою стороною.
А дівчину, яку кохав, здається, вже утратив,
немов похоронив її. Що можу ще сказати?
Блукаю день і ніч один, за милою ридаю,
воюю часто із людьми, і звірів убиваю.
Я натомився від страждань, намучився доволі,
а не від небезпек, які заготувала доля.
З життям я не рахуюся, про більше і не марю
воно належить лиш тобі, великий наш владарю.
Аби країну захистить і честь твою відстоять,
щоб до самої старості не зазнав більш горя.
Оскільки сталося таке, як і повинно стати,
ми ворога перемогли – прогнали супостата,
я насолоду від життя і втіху відчуваю,
і не тому, що видужав і легше мені стало,
тому, що ворога твого прогнав з країни радо,
і люди дочекалися урешті-решт розради.
А на твоє питаннячко, великий наш владико,
чому в краї твої прибув, хоч і ніхто не кликав,
не можу відповіді дать, ти станеш всього свідком,
невдовзі, розповім усе – чому проїхав й звідки.