допоки він любить – дарує тобі ваги,
сріблясті ваги, що спокуті вогнем металу,
не щоби судити чи вірити в ворогів,
занадто близьких – зрозуміти життя не стане,
чому він обрав тую правду, яку тобі
доносить, мов перший шпигун в королівстві люті.
можливо, гадає, що в напівтонах заги…
можливо, не знає і сам, як інакше бути.
позаочі кажуть, що в нього дзвінкі мечі,
пліткують, що носить плащі, що підбиті болем.
він просто дарує ваги і без сил кричить,
щоб різала світлом усе, що пітьма не згоїть.
бо зовсім нескладно творити з зірок світи,
і, знаючи обриси, легко ліпити долю.
та словом запалиш – не зможеш повік згасить,
почуєш молитву – не зможеш піти поволі
подалі від тих – у кого не ваги, а меч,
подалі від шурхоту чи то плащів, чи зміїв,
у тебе – ваги, рівно зважуй цей біль без меж
і справджуйся в ньому, бо він вже і сам не вірить
у себе, у них, у не/справність своїх півкуль:
свята рівновага, де мрії стають важкими
і геть непотрібними. спробуй! його злікуй,
того, хто все дав, окрім вибору: бути ким нам.