В нас серйозна розмова із цими темними стінами
Я кричу і вмираю від тиші власного голосу
Від страхУ, що проходить, мов ток, моїми клітинами
Від бажання скоріше втекти від кімнатного хаосу.
В вузол сплетені пальці ховають думки про завтра
Ноги самі ведуть до ліжка й вкладають спати
Дивлюсь в стелю, повторюю знову, мов завчену мантру
Що не буду від завтра зі стінами розмовляти.
Місяць світить на спалене сонцем багряне волосся
На оголені плечі й беззахисну злякану душу
І на хвилю примарилось, вчудилось, сталось, здалося
Що своїми думками я морок страшенний рушу.
Вдень збираю у посуд яскраві сонячні промені
Уночі відпускаю: літають, немов метелики
Вони роблять із тіні друга, ми двоє замкнені
Розмовляєм до ранку й зникаємо вдень, як привиди.
Всі фіранки закриті, укриті пилом зі спогадів
Всі ходи перекриті, немає сенсу тікати
Я собі обіцяю у димі від сотні недопалків
Що не буду від завтра зі стінами розмовляти.