* * *
Мій контролер – затишний ранок,
Коли заблідне ледь вікно,
I скло стає якби екраном
Для чорно-білого кіно.
І ось з’являються з туману,
Пливуть у зміні панорам
Обличчя ваші крупним планом,
Герої українських драм.
CREDO
Ніч довга та страшна. Але світанок буде.
Бо над землею є ще небо у зірках.
Свобода – над усе! Безсилі чорні судді.
Жива душа моя. І відступає страх.
Любима, ти не плач. Я знаю, зустріч буде.
Бо світло є в очах у темряві страждань.
Кохання – над усе! І б’ється серце в грудях,
І падають зірки у полум’я бажань.
В нічній облозі я. Але вагань не буде.
Бо сила є в руках. I спалені мости.
Бо гiднiсть – над усе! I не пройти облуді.
Хай навіть голови не зможу зберегти.
Хто б що не говорив, я бачу те, що буде.
Свобода – над усе! Жива душа моя.
Кохання – над усе! І б'ється серце в грудях.
І гідність –над усе! Ось це і є життя.
***
Біль років боротьби,
здавалось вже ніколи
Не виправдає час
отих важких зусиль.
Над урвищем наш шлях,
все вужче друзів коло,
Зато зірки з небес
освітлюють нам ціль.
Підступний йолоп в нас
кидав каміння бруду,
Від люті зеленів
бездушний восьминіг,
Але козацький рід
не дав синів в облуду,
Він нам крізь злий чагар
прорватися поміг.
Світанок крила мрій
розгладжує віднині,
Нескорена душа –
історії хода...
Коли такі ось хлопці
ідуть по Україні,
І доки поряд йдуть,
то їй ще – не біда!
МІСТ БЕРЕСТЕЧКА
Там над річкою вузенький
Міст хитається, старенький.
Міст з минулого в майбутнє –
Переправа незабутня.
Люди близькі, незнайомі,
Повертаються додому,
До своїх землі і неба,
Повертаються до себе.
Запалю і я тихенько
Жовту свічечку тоненьку
Біля каменя-хреста,
Тільки замкнуті вуста.
Чую гомін прапорів,
Чую плачі матерів:
“Ой, як боляче, мій сину,
У сирій тобі долині,
Ніхто рану не омиє
Ніхто душу не зігріє...”
Чую шепоти шовків,
Чую мову козаків:
“Ой, як боляче нам, мамо,
Від тривоги – не від рани,
Ми з відкритими очима
Триста років вартовими...”
ДОСВІТНІ ПІСНІ
Тягнуться хмари, наче примари,
Тиша нічна все тримає у сні.
Тільки не спиться
ранішнім птицям –
Знов затівають досвітні пісні.
Князю наш, князю,
де ти наразі,
Де наші шаблі ,червлені щити?
Рідна країна, ніби руїна,
Вся в павутинні журби і біди.
Як же так сталось,
хто на поталу
Здав воронню наші сонячні дні?
Віра в тумані сірому тане,
Поле співоче німіє в стерні.
Князю наш, князю,
як же так сталось,
В чорному сумі
тьмяніють хрести.
Жереб жорстокий випав, і поки
Нечисть не згине,
нам службу нести.
Дякуймо Богу, є в нас дорога,
Ранішні птиці, досвітні пісні.
Часу замало,
Здіймемо бокали
За перемогу, за сонячні дні!
НЕ ОСКВЕРНЯЙТЕ ВІВТАРІВ
Не оскверняйте вівтарів,
Смертельна для душі покора,
Коли країну нувориш
Годує з ящика Пандори.
Позичив очі у сірка
І хоче всіх пошити в дурні,
Узяв в полон телеекран,
Стає на виборчі котурни.
Ні іміджмейкери біди,
Ані сліпе свавілля свити
Не замаскують ті сліди –
Його роздвоєні копита!..
Світлішає нічний покров,
І для вагань немає часу,
Строк вирішальний підійшов,
Мовчать, мовчать іконостаси.
Вже не потрібно ліхтарів,
Зник віртуальний світ потвори.
Не оскверняйте вівтарів,
Смертельна для душі покора!
РОКОВИНИ
Памяті В.Чорновола
Знову повінь,
вітер злий, полинний,
Стигне на очах німа сльоза.
Плаче, плаче ненька-Україна,
Нас на роковини зазива.
“Що мені та слава чи неслава,
Зрада та чи зграя вороння.
Де ти, синку, де ти, В’ячеславе,
Сонячна кровиночка моя!
Хто тобі співає колискові,
Під якою зіркою ти спиш,
Хто з тобою ділить хліб і слово,
Йде по снігу поряд босоніж?
А у нас Весна –
твої хвилини,
Скільки в них, омріяних, снаги!
Та чому в розбудженій країні
Так бояться світла вороги?
Ти скажи, скажи мені,
козаче,
Хоч півслова, тільки не мовчи!
Не гнівись,
я майже вже не плачу,
Серце лиш кривавиться вночі...”
Повінь, повінь!
Тане чорна туга,
Вітер вщух,
застигла вічна мить:
Йдуть воли,
за обрій тягнуть плуга,
На лани неораних століть.
СУХОВІЙ
Спекотний віє суховій,
Але печалі повна чаша.
Дивись, дивись, народе мій,
Для помилок нема вже часу.
Дивись, дивись, народе мій,
Укотре пнуться до престолу
Ті, хто зробив тебе німим,
Хто не жалів тебе ніколи.
Прости, прости, народе мій,
Для них ти є лише підніжжя.
Мовчиш заляканий, сумний,
Обкрадений на роздоріжжі.
Не помились, народе мій,
Даруй достойному корону,
Великий мій, глухонімий,
Не стій, як наймит,
біля трону!..
Прости, прости, народе мій,
Для кращих слів нема вже часу.
Спекотний віє суховій,
Але печалі повна чаша.
ЗАМАЛЬОВКА №6
Годі нам сутулитись,
Вийшли ми на вулиці,
На оту німу біду –
Щиро та без досвіду.
Вашему сюсюканню –
Наше улюлюкання,
Молодо – не зелено,
Так життям вже звелено.
Ми – народ, а не юрба,
Доля – нам, а вам – ганьба!
Йшли вперед за сурмами
Автори абсурда ми.
Хто із кодла сучого
Ниточки підкручував?
Привиди не каялись,
Реготали, скалились.
Режисери- подлеці
Поховали всі кінці.
Хто лякав нас танками,
Хто цькував собаками,
Знову в кріслах сраками.
І всі поприкрашені
Прапорами нашими!..
В той же час отой дружок
Грошенят накрав мішок,
Нишком в райському кутку
Будував по теремку.
Та усе свій має строк,
Як у казці про сорок.
Скоро люди скажуть “Стоп!..
Чий ти, синку, будеш хлоп,
Що за фрукт ти, що за гриб,
Ти чиє добро загріб?!.
Де простих людей вина –
Ні зарплати, ні хрена!..”
Це не сварка анітрохи,
Лексикон бо від епохи,
Мій читач, на перший раз
Домалюй хоч пару фраз,
Аби наш жорстокий час
Мав і профіль, і анфас.
Вовкулаків в оборот
Ще візьме, візьме народ.
Він один – Височество,
Плаха та манеж…
Мені дуже хочеться
Посміхнутись теж.
ГЕРР ГЕНЕРАЛ
А у дяди, хоть и генерала,
почему-то бабское лицо,
а туда же – в интеллектуалы
тот, кто был в натуре подлецом.
То косил наш дядя под де Голля,
а то брал со Штирлица пример,
но в итоге получился нолик
с буквой Х в коротком слове Герр.
Дядя Херр, народ наш уникальный,
он не обложил вас матюком,
обозвав, как это ни печально,
профессиональным говнюком!
КТО ОН?
Кто он, кто он, поп Гапон?
Провокатор и шпион!
Ну, а кто тогда Азеф?
Туз козырный, масти треф!
За вино и трюфеля
коль не пуля, то петля.
Просыпаюсь и молчу,
в телевизоре Марчук.
Он уже слюняв и стар,
тут беспомощен пиар.
Бесконечен страшный сон:
тот Азеф, а тот Гапон.
Как же так, что и сейчас
кто-то лепит их из нас?
Что за дьявольский закон:
то герой, а то шпион?
В век длиною коридор,
не меняется узор.
Но в конце концов, концы
вам не спрятать, подлецы.
За вино и трюфеля
коль не пуля, то петля!..
МИМИКРИЯ
О пигмеях и папуасах
Все хорошего мнения,
Но скажите, товарищ Саух,
Вы какого рода и племени?
Речь идёт не про ваше прошлое,
Атавистически атеистическое,
Каждый волен выбрать хорошее,
Иудейское и языческое.
Но рядиться к чему в бижутерию
Демократии голому в тютельку,
Благороднее вас бактерия
И честней инфузория-туфелька.
ДОСИТЬ!
Хто б не був ти, чоловіче,
Робітник, студент, солдат,
Чуєш, всіх до діла кличе
Батьківщини бідний сад.
Досить вже нам гнути спини,
Бо життя не полігон,
Будуть правити в країні
Воля, Розум та Закон!
Є у кожного з нас право –
Припинить злодійський бал,
Хай наводить лад в державі
Справжній професіонал.
Освяти велику справу,
Нашу волю онови,
Вибір вірний, шлях до правди,
Господи, благослови!
Досить вже нам бідувати,
Чуєш, брат мій, чуєш, друг?..
Починаймо будувати,
Є мільйони сильних рук!
13 ЛЮТОГО
Лютий, вітер по всій країні,
Все змішалось: і дощ, і сніг.
Ось і Юлію в Україні
Врятувати ніхто не зміг.
Нескінченні безсонні ночі
У холодній глухій тюрмі.
Наче зірка, сльоза жіноча
Тихо світиться у пітьмі.
А могла би, немов княгиня:
Коли вітер, і дощ, і сніг,
Щоб палав їй вогонь в каміні,
Кішка муркала біля ніг...
Лютий, ожеледь на дорогах.
Вдень тринадцятого числа
Повели її від порога
І від друзів, і від тепла.
Отже, смійтеся ви, лакузи,
Переможці-чоловіки,
лапікури та боягузи,
потебеньки та павуки.
Та згадайте, що в цій країні,
Коли доля брала в оборот,
Захистити вміли княгині
І себе, і сім’ю, і народ!
МАРШ
Палають у небі злотаві зірниці,
Та дзвони провісно гудуть.
Ідуть молоді, молоді українці,
Життя боронити ідуть.
У світі є правда, у світі є воля,
І є наш незламний нарід,
Любов материнська
та батьківське поле
Та пам’ять, що в серці горить.
Будуймо велику заможну державу,
В наступне століття мости.
Ніколи не згасне козацька заграва,
А слава нас буде вести.
Хай грають оркестри,
палають зірниці,
Та дзвони провісно гудуть.
Ідуть молоді, молоді українці,
Життя боронити ідуть!
ГОЛОС ВАСИЛЯ СТУСА
Я – політв’язень
Василь Стус,
Я – мертвий, я мовчу,
Але іще триває суд,
Товариш Медведчук.
Не гаснуть табірні вогні
У сніговій імлі,
Немає спокою мені
І у сирій землі.
Ви досягли своїх вершин,
Я в карцері сконав,
Де горлом хлинули вірші
Із кров’ю пополам.
І ось тому з останніх сил
Я Вас чекаю там,
Де судді – Лорка, Чорновіл,
Шевченко, Мандельштам.
Чеснішій їх високий суд
Усіх земних стократ,
І Вам потрібний буде тут
Хороший адвокат.
Там, де вогні горять, горять
У далях снігових,
Хто Вас врятує від проклять
І мертвих, і живих?..
Віднині я Ваш адвокат,
Я – зеківський скелет,
Ви в президенти кандидат,
А я лише поет.
Я – українець
Василь Стус,
Я – мертвий, я мовчу.
Але на Вас чекає суд,
Товариш Медведчук!
СОБОР
Один в нас храм, він зветься Україною,
Альтернативи іншої нема.
Дай, Боже, щоб соборною, єдиною
На віки вічні сяяла вона.
Квітучим садом щоб була, не згарищем,
Єднання – запорука перспектив.
Помолимось за рідних, за товаришів,
Поставим свічку і за ворогів.
Покликали нас мрії, що століттями
Вели героїв у важки роки.
Не час тече повз нас, а ми з молитвами
В майбутнє йдем крізь нього навпрошки.
Один в нас храм, він зветься Україною,
Хай дзвони б’ють, звучить могутній хор,
Хай силою народною єдиною
Здіймається величний наш Собор.
ПРО МОДУ
Не вiшайте носа,
Навуходоносор,
не выйшли iз моди
допроси, допроси,
так – допити, допити –
попит велик,
тут мова безсила,
без сили язик.
Кому що до смаку:
чи шорти, чи кльошi,
чи supperштиблети,
чи retroкалошi?..
А все ж наймоднiше
доноси, доноси,
не вiшайте носа,
Навуходоносор!
ЛИСТ МИКОЛИ МЕЛЬНИЧЕНКА
Я – майор Мельниченко,
я – “злочинець” і “зрадник”.
Ти прости мені, ненько,
я хотів лише правди.
А та правда не з м’яти,
а з гіркого полину.
Ти не плач, моя мати,
по пропащому сину.
Не суди строго, батьку,
був не гіршим Микола
офіцером порядку,
а сексотом – ніколи.
Не за славу та гроші,
добре знаєте, друзі,
я прийняв оцю ношу
i не став боягузом.
Зрозумійте ви, люди,
що під ту матерщину
ненажери-іуди
розп’яли Батьківщину.
А мене чорна сила
у чужій край загнала,
та Європі спасибі:
прийняла, врятувала.
Пригорнула до себе,
наче сина, укрила...
Тільки рвуться у небо
моє серце та крила.
Пахне сніг, наче м’ята,
i весна скоро буде,
i зберуться на свято,
i обнімуться люди.
Наковтався я, ненько,
того диму-полину...
Я – майор Мельниченко,
вірний син України!
СНIГ ЙДЕ...
Чим утiшимось сьогоднi,
Словом чи вином,
Чи то юшку будь-яку зварити?..
Бiлий-бiлий снiг йде за вiкном,
Пишуться сiчневi алгоритми.
I така тут тиша, наче всi
Мертвим сном навiк позасинали.
В загадковiй та нiмiй красi
На долонi падають кристали.
I летить у Всесвiтi Земля,
Тайну береже у кожнiй митi.
Мати кормить груддю немовля,
А менi час посуд перемити.
Снiг менi та стужа до душi,
З вдячнiстю приймаю цi хвилини,
Треба птицям хлiба покрошить,
Бо життя ще, слава Богу, плине…
О, УКРАИНА!..
Сала, металла, стали…
Души у людей не стало – Руина.
Продали, прожрали, просрали…
Простите – и сбоку, и сверху, и снизу –
Столпотворенье, как откровенье
Или спасенье: «Визу, дай визу!..»
А кто-то тихонько бежит на вокзал,
Шепчет, мол, есть ещё там поезда.
Шабаш, свет публичного дома газет,
Давай, уедем из Зоны, где затурканный мент,
Каждый день говорит президент:
«Политический важен момент!..»
Что жалеть?.. Где народ?..
Оглох, ослеп – склеп, крот.
Вскрыта грудь – земная твердь.
Плакать, смеяться, петь?..
Всем заправляет известный Трест:
«Кто не ворует, тот не ест!»
Не гляди, моя Лотта, назад,
Обречён, обречён этот град,
Тут бандит, там пройдоха, а мат
У высоких у царских врат…
Кто-то беден, а кто-то богат,
Но все нищие – страшный парад.
И стрекочут паскудно сороки –
Зло в глазах и смолой чернобоки.
Жизни вся новизна –
Желтизна, крутизна, кривизна!
Кто бы что ни сказал –
Всё неправда – в королевстве
Кривых зеркал.
ФОРСАЖ
Мы на взлёте, на полном форсаже,
а стрелок, ухмыльнувшийся зло,
не убьёт, но и вряд ли промажет,
он прицельно бьёт прямо в крыло.
Подлецы, блюдолизы и трусы
тишком-нишком да из-за угла
совершенствуют это искусство
и вершат нелюдские дела.
Не политика, а интриганство,
хохоток, шепоток, говорок,
и успехи засранца – засранство,
перешедшее в явный порок.
Дураки, откровенные дуры,
как их терпит и носит земля?
Как дрожит за зады и за шкуры
беспринципная сволочь и тля.
Говорите открыто и грубо,
не жалейте шута-палача,
а иначе он робкое утро
расстреляет утробно урча.
А иначе – кнуты да оглобли,
песни пьяные, рыбьи вирши,
а иначе – Чернобыль, Чернобыль
поражённой молчаньем души.
Мы на полном форсаже, на взлёте,
в повороте ложась на крыло,
курс берём, а позорный охотник
со своим остаётся дерьмом!
ПОЛЕ ЧУДЕС
Где оно, моё поле чудес?
Там, где туфельки
сняв золотые,
молчаливейшая из принцесс
собирает цветы полевые.
То пригубит росу, как вино,
то подставит под дождик ладони,
её легкий и чудный венок
никогда, никогда не потонет.
Он плывёт над потоком машин,
отражаясь в зеркальных витринах,
словно трепет невинной души,
словно звук нерождённого гимна.
Он взлетает до самых небес,
облака, как страницы листая…
И становится полем чудес
запылённая мостовая.
ЗАКАТ
«О люди! люди! небораки!»
Т. Шевченко
За горизонт уходит
век двадцатый,
горит, горит, кровавится закат,
и на багряном фоне циферблата
кресты, кресты –
бессчётно их! – стоят.
Над ними низко
ласточки летают,
и задевая крыльями закат,
они о чём-то нас предупреждают,
о чём-то нам испуганно кричат.
О чём, о чём?..
Не знает месяц белый,
и не расскажет сумрачная даль,
позор и слава века беспредела
сплелись в одну единую спираль.
Вот двести лет… А книга не открыта,
зовет поэт, глаголом смерть поправ,
а внуки у разбитого корыта
изыскивают, в чём он был не прав.
Он отдал вам пророческое слово,
он вам сказал, что жить грешно в ярме,
а вы опять в стране свободной, новой
заводите порядки, как в тюрьме.
И как бы то вам ни было обидно,
вы сами хворост носите в закат,
смеются те, кто окрестил вас быдлом,
а ласточки испуганно кричат.
И на багряном фоне циферблата
кресты, кресты – не видно им конца,
о новый век, в твоих кровавых лапах
обугленные корчатся сердца!..
АМПУТАЦИЯ СОВЕСТИ
Кончай, дядя, базар,
ни к чему околичности,
ты – никчемный товар
без зелёной наличности.
Хлам – хоромы твои,
чушь – охрана с овчарками,
свистуны-соловьи,
гаражи с иномарками.
День и ночь ты дрожишь,
аллергия на новости,
и вообще твоя жизнь –
умерщвление совести.
Не помог кабинет,
не спасли совещания,
у тебя в сорок лет
вся душа опрыщавела.
А теперь в пятьдесят,
неприятности крупные,
все кругом говорят
про дела твои глупые.
Не помог и трактат
знатоков экологии,
это лишь плагиат
да мыслишки убогие.
Но почётное смог
заиметь всё же звание,
благо близко Острог,
где рубашки и мантии.
Жизни ты Божий дар
перепутал с яичницей,
и осталась одна
имитация личности.
Был Афган, как капкан,
деток сколь изувечено!..
А тебе та война
мать родная, сердечная.
А тебе – ордена,
всё по таксе оплачено,
только плачет страна,
до сих пор не отплачется.
Люди знают про всё,
вспомнят всё обязательно
и предъявят ещё
счёт твоим прихлебателям.
Уберут твой товар
и гуано по-птичьему,
как со свечки нагар,
как всё вредное, лишнее.
Спета, как ни грози,
твоя грязная песенка,
в кровь проник паразит,
сердце стиснуто плесенью.
Много есть государств
и вдали, и поблизости,
но нигде нет лекарств
от твоей, Коля, низости.
Потому что во лжи,
упакованный полностью,
ты сгубил свою жизнь
ампутацией совести!..
ЗЕРО
Седина уже в висок,
ну, а бес в ребро,
вот и ставлю на зеро
с хрипотцой басок.
Что за глупая игра –
пан или пропал,
или солнечный Непал,
иль щелчок курка.
Иль шампанское в купе,
или крест в ногах,
ошибаешься крупье,
дело не в деньгах.
На кону разлуки боль,
дальних странствий пыль,
круглый царствующий ноль,
мудрый царский стиль.
Лебединое перо,
золотой песок…
Вот и ставлю на зеро
с хрипотцой басок.
EINE CHRONIK
Am fr;hen Morgen
mache ich Licht an.
Die Sonne steigt
;ber die neblige Erde.
Am kurzen Tag
werfe ich Goldkorn in die Schlacht.
Der Regenbogen
scheint durch Wolken.
Am sp;ten Abend
schalte ich den Leuchtturm ein.
Das Gl;hw;rmchen
freudestrahlt in der Finsternis.
In der langen Nacht
schreibe ich einen Brief.
Der erste Schnee dreht sich
;ber meinen Wortern.
Am Sonntag
gehe ich in die Kirche.
Der Chor singt gut.
Die Kerzen brennen klar.