Ми йдемо на землю такі недоторкані й чисті,
Жадаєм прожити в добрі, у любові і згоді,
А потім серця проростають у злобі й користі,
Паплюжимо справжнє...воно уже нині не в моді...
А я так хотіла по-справжньому світ цей любити,
Ходила стежками, шукаючи долю і щастя...
Тут можуть зламати, образити, просто зганьбити,
Любов тут і зрада в серцях пророста одночасно...
Якби ж мені серце тверде і холодне, мов камінь...
Душа моя в тіло, немов в одежину, сповита...
Так хочеться очі закрити і мовити: "Амінь!"
Я в світі оцім, наче цегла, на друзки побита...
Здається в душі не лишилося місця живого,
Вона вже у справжнє, мабуть що, повірить не зможе...
Немає нічого...лишилась лиш віра у Бога...
Не дай надломитись і душу зганьбить мені, Боже!
Літа відлітають, мов вітром обірване листя...
Ми щось поміняти у долях своїх неспроможні...
Навіщо ти, Боже, дав душу мені нарозхристя? -
Цей світ без любові...в нім очі і душі порожні...
Я хочу спитать тебе, Бог: задля чого все? НАЩО?
Приходим на землю, де кожен для кожного камінь...
Я тут, як і інші усі, однакОво пропаща,
Так хочеться очі закрити і мовити:"Амінь!"...