СИВИЙ ГОСПОДАР
П’ЄСА
ЗАСПІВ
За незмірними полями,
За степами і гаями,
Там смерек пригорський бор,
А за ними – Чорногор.
Неначе виріс він з морських просторів,
Мов грізний велет йому батьком був колись,
Та він, все ж, мирний шлях в житті проторив:
Блаженний, Попіван моливсь
За край, в якому жили браття гори,
Які з ним вкупі родились:
Шпиців високі гострі схили,
Під синім небом сірі брили,
Говерла – любая сестриця,
Мов гребнем, вітром чепуриться,
Величний Петрос сотні літ
Урвистим схилом майорить.
Глибокі думи в Чорногора:
Людська душа – це ті ж простори,
Що породили колись гори,
Ніяких скойок, в мегаліт
Її не ввернеш на сто літ!
За неї варто помолитись,
Одвічним каменем зробитись!,
Та щиру – варто пошукати,
Святую й світлу – вік чекати…
ЧАСТИНА 1
ДІЯ 1
ЯВА 1
Дійові особи:
Дід Мокій – війт(старий чолвік із білою як сніг бородою, прижмуреними гострими блакитними очима, убраний у вовняний кожух, при поясі палиця-клебука)
Пилип – пастух, онук діда Мокія(темноволосий світлоокий хлопець років 20-ти, високий, дещо худорлявий, одягнений у свитку із багатою вишивкою, при поясі топірець-барка, за плечима - трембіта)
1-ий пастух - Карпо(чоловік років 45-ти, низький на зріст, але кремезний, має чорне коротке волосся, вбраний у грубу сорочку та темну накидку)
2-ий пастух - Герасим(юнак років 25-ти, міцної статури, проте дещо вайлуватий та неповороткий; круглолиций, чорноокий, темноволосий)
Підйом на полонину. Чудова сонячна погода пополудні. Обабіч дороги старезні крислаті смереки, на задньому плані - гірська панорама. Притомившись, пастухи присіли перепочити в оточенні кошари. Звучить музика (карпатські волинки - chodska kolecka).
Дід Мокій: Уже як півдня підіймаємось… Усе вже випадало на нашу долю: і злива, і звір, і хтозна ще що! А чи до вподоби тобі, Пилипе, такі пригоди?
Пилип(посміхаючись): Ну вкотре Ви вже мене запитуєте! Щороку одне й те саме! Я ж Вас запевняю: милішого нема мені за полонини!
Дід Мокій(гордо посміхається): Щиру правду кажеш, хлопче! От тільки, бач, сил мені вже си бракує! Відчуваю, що не поведу наступного року отари, а ти, бач, іще малий. Пан Гонтюк може візьметься…
Пилип(хутко знімаючи трембіту, обурено): Та як це, діду?, адже ж я вже і в силу вдався, і ходжу з Вами не вперше, і знаю, певне, майже як Ви, і люди нашого села мені довіряють…
Дід Мокій(перебиває): А чи довіряють тобі вівці? Чи підуть вони за тобою, не візьми ти дрючка?
Пилип(з подивом дивиться на діда, знизує плечима, мовчить)
Дід Мокій(повчально): Отож бо й воно. Не зазнавайся завчасно, юначе – тварини такого не терплять – вже котрий рік, навіть, сам у тім переконуюсь. (До пастухів) Ну що ж, хлопці, певне, тут і полишимось до часу?
Карпо: Слушна думка: ліпшого місця ми тут, певне і не знайдемо.
Сідають. Розкладають свій нехитрий скарб.
Дід Мокій: Пригадую, кілька літ тому, ми отут і ночували – гідне місце: і звірини мало, і прихисток від сльоти, і вода недалеко та бозна скільки ще тут вигід!
Герасим: А чом тут так мало ватаг ся зупиняє?
Дід Мокій: Почім я знаю? Мені тут добре і моїм вівцям, і вам, панове, а до інших байдуже. А про місце, як і про кожний горб у наших Карпатах, ходить чимало легенд – вони, певне, і відчужують слабкодухих, та дарма.
Дід Мокій сів на корч і задумливо поглянув у далечінь.
Раптом чується сурміння трембіти з сусіднього пагорбу – коротке, тривожне(кілька разів).
Дід Мокій(стривожено підхопився): Чуєте? Якась біда сталася з Мідечевою отарою! Пилипе, ану хутко! Карпе, Герасиме, попильнуйте отару! (хапає рушницю; барку і разом з Пилипом зникає в гущавині).
Карпо(до Герасима стурбовано): І трапиться ж таке посеред білого дня! Бодай тих вовків Арідник побрав, прости, Ісу’, мою грішну душу! Слухай, Герасиме, я тобі розповім, що торік зі мною трапилося, адже про таку пригоду ти, певне, і від баби Прокопівни ніколи й не чув! Слухай…(зникають поміж отари)
Завіса.
ЯВА 2
Дійові особи:
Ті ж(усі дійові особи попередньої яви) і двоє новоприбулих пастухів – 1-ий і 2-ий. 1-ий – високий вусатий дід у солом’яному капелюсі, з люлькою, вбраний у вишивану сорочку, вовняні штані. 2-ий – теж високий, проте дещо молодший, міцної статури, у цупкому кожусі. Те ж місце, тільки тепер над горами зоряна ніч. Пастухи сидять на колодах півколом довкола багаття.
1-ий пастух: Вельми таки вдячний Вам, пане Мокію! А ми вже і не сподівалися на поміч! Собаки кудись повтікали, бодай тих бісових тварин хтось злапав: Гарчун, бач, вже втретє на полонину ходить, бувало, від нього сам ведмідь кивав п’ятами! А тут дременув так, що тільки його й бачили – шукай тепер вітру в полі!..
Дід Мокій: А Оверко?
1-ий пастух: Та де там! Ніби ніколи й не було поряд!(невизначено махає рукою, закурює нервово люльку)
Дід Мокій: Слава Ісу й на тім, що ви вціліли і добре поголів’я вашої отарки! Завтра і підете своїм шляхом як Бог подасть…
2-ий пастух(перебиває ): А що людям сказати?(Розпачливо) Як в очі дивитись?! Котрий рік літуємо!...
Дід Мокій: Ну! Буде тобі! Що нашепче Біх(діал.), те й скажеш. Що, вперше?, в наших то горах!..
Герасим (непевно): А все ж, як се сталося? Такі, певне, ватаги вправні, не вперше ходите, і вовки вам, напевне, не новина…(задумливо вдивляється у ватру)
1-ий пастух: Є в мене одна думка…
Пилип (із цікавістю): То кажіть же, добродію!
1-ий пастух (стиха, озираючись навсібіч): Ми тоді ще тільки-но з лісу вибирались, коли нас така сльота настигла, така негода! Овець годі було з лісу вивести та й самим було непереливки: нитки сухої на собі не лишили! А блискавиця так і гатить в полонину перед очі! Не знаю, за які гріхи Біг на ни ся прогнівав, та, певне, за щось було нас і нагороджувати: врешті-решт, вийшли ми до порожньої колиби, де й заночували.
Карпо: Щось Ви, панове, здалеку почали? Чим сльота до вовків причетна?
2-ий пастух: А ви, добродії, лишень послухайте, що ми си вам далі повімо!(Тепер в голосі пастухів чується стурбованість і якась таємничість) Ото настав ранок, сонячний такий, спекотний, врешті, чом я вам розказую – самі знаєте які після грози ранки! Попрокидались ми й зачали банашем снідать, віддавши, як завсігди, хвалу Ісу…
Пилип (не вгаваючи): Ну-ну, далі! Шо було далі?
2-ий пастух: Далі?...(якось невпевнено і тут, раптом, злякано вигукує) Ой, лишенько! Ой, Матінко Богородице! На волок сей клятий банош си не виставили! Отож пропащі наші душі – прогнівався Сивий Господар за те, що через нас, нявки увесь його обід злизали! Ось тепер він, певне, нас разом з ними передушить, ой, лиха наша година!..
Пилип: Сивий Господар?..
1-ий пастух (стиха): Чугайстер, себто…
Дід Мокій: Стривайте, але ж Чугайстер – то є добрий лісовий Дух, що завжди прихильний до пастухів, сприяв завжди їх нелегкій справі!..
Карпо(ніби щось згадавши): Добрий то добрий, але до тих, хто йому догоджає, а до інших.., та що там казати?, нікому не побажав би!..
Раптом, із заднього закутка сцени, зі смерекової хащі, чутно крик якоїсь нічної птахи,чується тріскіт гілок, якесь моторошне шарудіння. Всі враз обертаються, налякано зойкнувши.
Дід Мокій (заспокійливо): То, певне, тхір.
Але тепер, всі говорять на півтону тихше.
2-ий пастух (все ще озираючись): Різне люди кажуть про нього. Одні кажуть, що се була людина – кимсь проклятий сусід, що зраджений людьми або ж зрадивши їх, переховується нині у нетрях – десь подалі від їхніх очей. Інші ж говорять, що се споконвічний приблуда – рівно ворог і нявок, і нечесних ґазд, викрадач недоглянутих дітей, пастор усілякої дикої звірини…
Пилип (якось замріяно): А чи правда, що він на зріст може бути вище од смереки?
1-ий пастух: А хто ж його зна? Якщо кажуть, то може й так… А між тим, ніхто б із нас не здогадався б, заклопотаний буденними справами чемчекуючи лісом, бодай раз підвести догори погляд і ся подивити, що власне, над нами схилилось: смерекова хвоя чи зсивіла борода Господаря?
Пилип (вбік, ніби сам до себе): А я б підвів погляд … Обов’язково підвів би!
Десь у лісі голосно заскрипіло дерево, усі певний час напружено мовчать.
Дід Мокій: Ну, шановні добродії! Є час до бринзи, є до роботи, а є – до сну.
Усі заходились довкола ватри, гаситься світло і з темряви вихоплюється лише яскраве зоряне небо. Чується хорова пісня усіх пастухів: «Карпати. Ранок» (http://pesni.fm/search/.+.+/+)
Завіса.
ДІЯ 2
Дійові особи:
Старий Дуб
Поважна висока Смерека
Стрункий молодий Бук
Світла місячна ніч. Густий гірський ліс залитий блідим сяйвом. Це сяйво виокремлює з лісу Дуб, Смереку і Бук.
На передньому плані догорає ватра, коло якої затінені лежачі постаті пастухів. Чуються голоси дерев.
Смерека: Сідає сонечко за пасма,
На полонини сходить ніч,
Ошатна і зірками ясна –
Від неї не одвести віч!
Дуб: Хай знайде прихисток й ночівлю
Душею щирий проходан (подорожній),
Ялиці хвоя – тепла крівля,
Я ж сили в сні й снаги додам!
Бук(молодим повним сили голосом):
Чатує ж на лихих людей
Імла нічна в мандрівці дальній:
Вночі їм кожен крок – останній,
Їм ніч – як згубна Лорелей!..
Смерека: Скажу вам, браття, нема на світі прекрасніше явища, за тиху зоряну ніч у Карпатах, таку прозору, що крізь неї видко найдальші світи, в яких, певне, є такі ж гори, а можливо, подібні нам споглядають нас звідти… Ой, які ж ви ще молоді… Навіть ти, Дубе! Скільки вами іще небачено!.. Та, бодай, оцих пастухів, що так мирно сплять під нашими вітами…
Дуб(з певною обуреністю): Та буде Вам, тітко!, Вже скільки таких тут переночовувало! Всі вони однакові, усім потрібно одне й те ж!..
Смерека: Е ні, кожна божа людина – особлива, кожна – те ж зоряне небо, уміщене у довершеному храмі…
Бук: Стривайте, пані Смереко, чи не над Вашим струнким станом того тижня ось такий от «зоряний храм» підняв свою сокиру?
Смерека: Але ж не зрубав! І не кажіть, що то Сивий Господар заступився, що послав велику зливу! Річ лише в людині, адже вона могла повернутись!
Бук(скептично): Злякався!
Смерека: Перш за все, не повернувся!..(Пауза) Пам’ятаєш, Дубе, тобі вічно було невтямки, як це люди не мають кореню, як це їх носить по світу? Люди значно складніші, ніж ви про них гадали!
Дуб(іронічно): О, скажіть ще, пані, що вони здатні на високі почуття!..
Смерека: А що? Скажете, панове, не здатні? А як же Синь і Вир? Чи не гідне захоплення їхнє щире кохання одне до одного, попри нерівність їхнього соціального становища? А Говерла і Прут? (Мрійливо) Тепер вони завжди разом, навіть припинивши бути людьми! Чуєте?! Сам Гірський Володар виявився неспроможним протидіяти силі щирого почуття звичайної людини! І таких легенд чимало витає нашими горами, вони…
Дуб(перебиває) …Лише легенди! Та подивіться, пані, лишень на того хлопця!(Вказує вітами на сплячого Пилипа) Таких розбишак незліченна кількість у тутешніх селах! Невже Ви впевнені, що і він здатний на ті Ваші «високі почуття»?
Смерека(переконливо): В і н - з д а т н и й! Але мене, чомусь, непокоїть його доля: він надто прагне неземного, досконалого світу, яким він постає у його мріях. І тому не зважає на всіх, хто оточує його у світі дійсному, на тих, хто любить його, марно сподіваючись на взаємність.
Підіймається вітер з ущелини, завиваючи між стовбурами дерев.
Смерека: Що ж, панове! Вітер сповіщає нас про ранок.
Заплющуйте очі,
Очікуйте днини,
Наш час – темні ночі,
А решта – людині!
Завіса.
ДІЯ 3
Карпатська полонина. Ясний спекотний сонячний день. З полонини відкривається широка панорами на оточуючі гори. Серед отари ходять лише дід Мокій і Пилип.
Дід Мокій(співає): Най, не буде небезпеки,
Най, допомога Господь,
Всім, чий шлях лежить
Далеко,
Боже, й нами не погордь!
Зглянься й ти, о Ґаздо Сивий,
Ти ж бо пастор звірини!
Хай не йме отари сірий,
Врешті, й нас не загуби!
Ми тобі, Бадіко, вірим:
Добрий ти до вівчарів,
Цар єдиний ти над звіром –
Інших й ми не ждем царів!
Пилип(задумливо): Збираються над Попіваном хмари, певне, варто негоди чекати…
Дід Мокій: Усе у владі Божій, але сьогодні негоди й не чекай, адже радше баранець принесе ягня, аніж…
Пилип(перебиває): Та, лишень, погляньте, які чорні – наче паща Арідникова!
Дід Мокій: Ти маєш дослухатись не лише до неба, але і до власної отари – це перший заповіт гідного війта!
Пилип(обурено): Але ж вівці у небо не дивляться!
Дід Мокій: Але знають про нього більше за тебе! Поглянь: жодна вівця не збирається ховатись між смерек, жодна не збирається шукати сухого прихистку! Не буде сльоти і крапка!
Недовге мовчання.
Дід Мокій: А ти все у небо дивишся чи в лісові нетрі. Задумливий якийсь став… Мені знайоме таке відчуття…
Пилип(рвучко озираючись на старого): Це Ви про що, діду?!
Дід Мокій: Відчуття самотності. Ти раптом усвідомлюєш якусь неповноту, недовершеність, а одного разу хтось з’являється в тебе на думці…
Пилип(сміється): Це не про мене.
Дід Мокій: Тобі варто просто на мить відірвати прикипілий погляд від неба і глянути, бодай, на наше село. Як тобі, наприклад, Аничка? Стан високий та стрункий, волосся чепурне, хода як у тієї панночки…
Пилип(презирливо): Вірно сказано: панночки! Вона ж від свого дзеркальця не очей не відводить!
Дід Мокій: Буде тобі! Ну що ж, а Беата як тобі? Така ж вродлива як і сором’язлива, не горда, щира, а шитво так у руках й вертиться!..
Пилип(нетерпляче): То хай швець на ній і жениться! А мені це не ліпша пара.
Дід Мокій: Бач?! І та не по тобі, і ся не по тобі!(Пауза. Дід Мокій обурений знервовано походжає поруч) А Марічка чим тобі могла б не догодити? Усе село знає, що вона давно за тобою стелиться, подібно тому тендітному барвінку! Скільки сліз, кажуть, виплакала ночами, і все про тебе! А ти на неї і не глянеш! І вродливішої, і щирішої, і хазяйновитішої пошукай! Чим не по тобі?
Пилип(замислившись, ніби щось пригадуючи): Мені у небо миліше дивитись ніж на неї – спокійніше якось на душі.
Дід Мокій(вигукнув сердито): То може тобі саму Повітрулю сватати – дочку Гірського Вітру?!
Пилип(аж крикнув): А хоч би її! Люба вона мені, от що!
Дід Мокій(знервовано): Прошу, отямся! Де ж видано, щоб християнин – та з нечистю?! Ти, навіть, ніколи не бачив її! Отямся! Свят! Свят! Свят!(Хрестячись і спльовуючи через ліве плече, пішов геть).
Пилип(навздогін): А якщо побачу?! А що, як і її закохаю в себе?! Не можу більше ні про кого думати, чуєте?!
Луна котилася горами, і всі вони ніби питали когось: «Чуєте?!». А Пилип задумливо сів на камінь і слухав, як вітер завиває в низині.
Завіса.
ДІЯ 4
Дійові особи:
Пилип
Смерека
Дуб
Бук
Пізня місячна ніч. Яскраві зірки. Чорним силуетом стоїть на задньому плані ліс і гори. Усі окрім Пилипа сплять(на неосвітленій ділянці сцени). Хлопець стурбовано ходить попереду біля згасаючого вогнища.
Пилип(один): …Дарма мене дід Мокій запевняє,
Хай іншому розкаже байку про вівцю,
Бо ж він і сам в цім світі мало знає,
Бо вірить у людей, в дитячу казку цю!
Не хочу я слухати пусті балачки про людську перевагу над кращим світом наших… моїх Карпат!
Смерека(докірливим тоном озивається з гущавини лісу): але ж і ти - людина, і ти ріс на тих самих байках, що колись чув від своїх батьків і твій дід!
Пилип(рвучко озирається): Хто тут?... А, це Ви, Смереко?(Продовжує монолог) Люди!.. Мені варто, лишень, піднятись у полонини, і я вже вище людей! Вище людей, адже бачу набагато далі їхньої стріхи! Я першим побачу схід і захід сонця, мені першому стане відомо про наближення грозової хмари!
Смерека: І все ж, якби я виросла десь у низовині, я б позаздрила не тому, що ти стоїш вище мене, а тому, що ти – людина! І геть така ж самісінька, як і усі інші люди, які б дріб’язкові не були їхні проблеми, яким би мізерним не було їхнє життя! Я б позаздрила тому, що ти – гуцул, і за тобою стоять твої предки і весь твій народ!
Пилип: Що розумієте Ви, Смереко, в людях, які не сьогодні – завтра Вас спиляють на дрова, на хату чи на колибу? Що зможете Ви сказати мені на їх захист?!(Аж кричить забувши про обережність)
Карпо(спросоння): Та спи, хлопче, чого розкричався?!
Пилип(стиха до Смереки): Ондо, бачите?, полягали і хроплять під буком! А якою буде їхня вдячність лісові за притулок? У кращому разі, вони забудуть про це гостинне крислате дерево! А в гіршому – повернуться, тільки вже по нього!..
Запанувала напружена тиша. Збуджений Пилип, уже не знаходячи собі місця, походжав назад-вперед. Смерека, ніби щось обмірковуючи, мовчки спостерігала за розгарячілим хлопцем, а потім тихо лагідно, якось, навіть, по-материнськи, промовила:
Смерека: То ти, дитино, гадаєш, що з духом тобі житиметься краще?
Пилип рвучко озирнувся на неї, своїм виразом обличчя виказуючи щирий подив.
Смерека: Так, я, ненароком, почула твою сьогоднішню розмову з дідом. Ой, не раджу тобі знатися з тими, кого люди звуть нечистю…
Пилип(палко перебиває): Вони просто не розуміють!..
Смерека(тим же спокійним голосом): Так, не розуміють. І я щиро поважатиму тебе, якщо ти розумітимеш їх світ, не сліпо боятимешся їх, а як до рівних, ставитимешся до них з повагою. Але ще раз тобі кажу: не май з ними нічого спільного, не йди за ними наосліп, адже вони – не гідніші за людей - дарма, що чимось могутніші! Пам’ятай, вони можуть бути підступними, а особливо ж – ті, котрих гірський вітер породив!
Пилип: Смереко, та чи не Ви так часто бачите Повітрулю, що блукає часом між верхівками Ваших сестер! Вродлива… довершена…
Смерека: Вона не людина!..
Пилип(перебиває вигукуючи): Байдуже! Як покохає мене, то й по землі серед людей ходитиме… Ні! Радше я межи її володінь – гір!
Смерека(вбік, ніби сама з собою): Певне, дійсно нема в тебе жалю до тієї, що чекає тебе там – унизу. Та скоро, бач, і тобі, Вищий за людей, прийде пора вертатися між люди.
Пилип, стоячи обличчям до гір на задньому плані, споглядав далеку зорю.
ДІЯ 5
ЯВА 1
Дійові особи:
Марічка – проста сільська дівчина, має русяве волосся, сірі глибокі очі, вбрана у довгу вишивану сорочку й смугасту вишивану спідницю з фартушком.
Аничка – подруга Марічки, чорноока тендітна дівчина із темним рудуватим волоссям.
Рання осінь. Сцена залита світлом ранішнього сонця. Дві дівчини сидять у профіль - навколішки біля гірської річки, яка хлюпоче десь за ними й пруть білизну. На задньому плані видніється пригірський гай, де-не-де видаються дахи гуцульських хат. Аничка співає «Шигі-ригі-дана». Приспів співають обидві.
Аничка(все ще посміхаючись після співу): Гей, Марічко! А чи знаєш ти, що ото мою сестру вже си сватають?
Марічка(здивовано): Ти ба?!(Жартома)І хто ж сміливець?
Аничка(з удаваною байдужістю): Та як його? Кирило, здається…
Марічка(призирливо): Що?! І ото пара? В нього ж руки не з того місця! Баба Парасина казала, що сама бачила!
Сміються.
Марічка: І на вроду не з красенів…
Аничка: Та то дарма, Марічко! У нього, кажуть, батько – поважний крамар, а у хаті повно натовпу, що ані йому, ані їй робити не доведеться!
Марічка(дещо стурбовано): Тоді йому якась панночка до пари. Нащо ж йому дочка простого бондаря? Хіба що задовольнити потребу у покірній дівчині, яка б задовольняла будь-яку його примху через єдине лише почуття боргу перед ним і вдячності!
Аничка(серйозним тоном): Не кажи так! Я чула, у них там таке кохання! (Помовчавши, звернулася до подруги з лукавинкою в голосі) До речі, а чом ти мовчиш про себе?
Марічка(здивовано): А що я?..
Аничка: Ні-ні! Ти не в кущі, а до мене! Як там твій Пилип, що ти за ним світу білого не бачиш?
Марічка(скрутно похитала головою): Не знаю. Він як з полонини повернувся – так і ходить, ніби сам не свій. Усе мовчить задумливо, ходить подалі від людей, а стріне кого на дорозі - ніби не впізнає і взагалі не бачить, - так, наче він причинний якийсь!..
Аничка: Так, я й про це чула…
Марічка( продовжує): Ані на мене, ані взагалі на котрусь з дівчат не дивиться! Пороблено йому, чи що?
Аничка(раптом, дивлячись вперед): Бач, Марічко, чи то не він? І справді – наче пороблено!..
ЯВА 2
Ті ж і Пилип
На сцені з’являється Пилип, розгублено йдучи з кінця сцени і дивлячись кудись перед собою розгубленим поглядом.
Пилип: Наче з гір давно спустився,
Наче всюди – люди,
Та вже конче світ змінився,
І як був – не буде!
Не моє було тут місце,
І моїм не стане!
Радше заговорять вівці,
Ніж тут жити стану!
Там, у лісі – тиша, спокій,
Шепотять дерева,
Ось життя, ось шлях широкий,
Іншого й не треба!
А що люди? Їм до того
Світу, як до неба!
За п’ятака золотого
Вдавлять кого треба!
Нумо, говори, Смереко,
Нумо, діду Мокій,
Мій же шлях лежить далеко,
Мій же шлях – широкий!
Аничка(жартома до Пилипа): Гей, Пилипе! Чи ти не тих ягід наївся у горах, що засліпило тебе – не бачиш нас?!
Дівчата сміються
Пилип(сердито оглядається): Хто з мене кепкує, трясця вашій матері?!
Марічка(непевно сміючись): Та сюди обернись, голубе сизий!
Пилип: Ага, он де ви, скрекотухи! Зараз ви в мене цією річкою за своїм лахміттям попливете!
Дівчата сміються.
Аничка: Тікай, Марічко, може то голодний баран на полонині і самого Пилипа з’їв, і перевдягнувся? Раптом він ще й нас поковтає?
Сміються голосніше.
Пилип(обурено): Вівці безголові! Тьху! Нема тут з ким говорити…
Аничка(сміючись): А глянь, який баран попався! Як файного хлопця із’їв, то вже й за Бога себе має! (В’їдливо): А як ти нікого не сватаєш, то з ким же ото так ніжно балакаєш наодинці? Хіба що на тебе з калюжі дівчата дивляться!
Сміються.
Пилип(розлючено): От сороки язикаті! Бачити вас не можу!
Іде геть.
Марічка(засмучено): Що ми накоїли! Тепер він не повернеться!
Аничка: Зате протверезіє твій Пилип. Бач, знайшла собі до пари!
Аничка почала люто відтискати від води білизну. Марічка зажурено дивиться услід Пилипові.
Завіса
ЧАСТИНА 2
ДІЯ 7
Дійові особи:
Пилип
Мольфар – старий кремезний чаклун, одягнений у грубу не білену сорочку, штани з вовчої шкіри та накидку з ведмедячого хутра, взутий у плетені лапті.
Дім мольфара. Інтер’єр житлової кліті у дерев’яному будинку. Два вікна, відсутній Червоний кут, на стінах сушаться трави і квіти, під стіною різнорозмірні казани та кошики прикриті полотнами з орнаментами. На стіні висять сорочки з такими ж орнаментами, а також якесь приладдя, схоже на церковні кадила. Підлогу вкривають овечі та козячі шкіри та хутра диких звірів. Посеред кімнати великий дубовий стіл, а обабіч нього – лави. На одній з них сидить і сам Мольфар й товче щось у великій ступі.
Мольфар: Гей, товчись, товчися зілля,
З усілякого бадилля,
З реп’яху, що при дорозі, -
Аби кинуть був не в змозі,
Аби впала йому в душу, -
Накришу солодку грушу,
Щоб кохались до безтями –
Я любистку коренями
Заправлятиму настій –
Іще трохи – він вже твій!..
………………………………………..
Раптом Мольфар припинив товкти суміш, глянув на двері, прислухався, принюхався і суворо спитав:
Мольфар: Хто там?!.. Втім не кажи: я знаю, хто ти!
Пилип(з-за прочинених дверей невпевнено): Можна увійти, пане Мольфаре?
Мольфар: Увійди, раз вже прийшов попри перестороги розумних людей.
Відчинивши нешироко двері, до кімнати увійшов Пилип, здивовано та боязко оглядаючи приміщення.
Мольфар(не встаючи та пильно вдивляючись в очі хлопця):
З чим прийшов?
Пилип(перелякано): Допоможіть…пане!
Мольфар(трохи презирливо) : Допоможіть… Що ж, сідай, пригощайся!(Пилип не ворухнувся).
Мольфар, підвівшись з місця, дістав з-під стіни ківшика, черпнув з якогось із казанів, піднявши рядно і подав його гостеві.
Мольфар: Ну, чому не сів?
Пилип(узявши ківш): У моїй родині молодші не сідають, поки старші стоять.
Мольфар(нещиро посміхнувшись і сідаючи): Ба, вихований який!(Пилип сів навпроти).
Мольфар: Не бійся: пий – то не отрута, чи ти запропонуєш спочатку мені сьорбнути?
Пилип(поспішив переконати в іншому): Ні-ні, Ви що?!..
Мольфар(не слухаючи): …А між тим, я б і сам не відмовився.
І з цими словами старий поважно налив і собі.
Пилип(роздивляючись кімнату): А правду про Вас люди кажуть, що Ви можете перетворитись у будь-яку тварину, чия шкіра є у Вашій оселі?
Мольфар: Ближче до справи…
Пилип: …І що з усіма духами й істотами лісів і гір знаєтесь?
Мольфар(нетерпляче й суворо): Годі, бо такий сказ наведу, що і найлютіші собаки скавучатимуть!
Запала нетривала тиша, Пилип нервово почав озиратися.
Мольфар(спокійно, стомлено поглянувши на зілля в ступі): Якщо і ти прийшов за кохання спитатись…
Пилип(жваво й ствердно захитав головою): Так! Так!
Мольфар(скептично продовжує): …Якусь Галю чи Горпину хочеш сватать. Усі ви…
Пилип(випалив): Повітрулю!
Мольфар(крикнув і з несподіванки перекинув свій ківшик):
Що?!! Ти що, хлопче, по-дорослому в шинку забарився?(Встає) Чи тобі на землі дівок не вистачає?
Пилип: Я хочу сватати Повітрулю, пане, доньку Гірського Вітру, і я прийшов до Вас по допомогу, бо не знаю, де її й шукати!
Мольфар(скрутно похитав головою): Шукай вітру в полі… То ти ж її навіть і не бачив!
Пилип(замріяно): Але я ніби щодня чую її голос. Вона співає у скронях дерев, у гірських проваллях. Жодна із земних дівок не володіє таким голосом!
Мольфар(не слухає і нервово походжає вздовж кімнати): …Чи то я мухомора в ступі не розтовк як слід, чи що?..
Пилип(палко): Будь-ласка, не прикидайтеся пане, благаю Вас!(Встає перед старим на коліна).
Мольфар(лагідно): Дарма ти, синку, ану вставай! Бачить Усевишній, хотів тебе вберегти…
Пилип(підводячись): Життя не пожалкую, і Вам відплачу згодом усім чим скажете,.. або відроблю, бо родина моя нині не заможна…
Мольфар(ходить по кімнаті): Сивого Господаря тобі треба шукати, себто Чугайстра. Він тобі й до Повітрулі шлях покаже. Та от тільки ти його не знайдеш, доки він того не схоче.(Підіймає з підлоги малесеньку дерев’яну скриньку). А щоб одразу тебе не вбив, а хоча б запросив до танку‘, тримай, ось, банош, що на моїх замовляннях настояний, скажеш: гостинець від мене, бо ваші й кажуть, що Господар – добрий, але непроханих гостей він не терпить.
Пилип: А де мені його шукати?
Мольфар(тихо сміється й підносить до рота люльку): Ти, певне, питаєшся, де йому тебе краще знайти?(Помовчав і підійшов до вікна, ніби щось видивляючись в ньому). Пам’ятай: чим далі від людей, чим темніше там буде вдень – тим краще.
Пилип: Дякую Вам діду, за хліб-сіль і за слушну раду.(Підходить до дверей). А я Вам віддячу, обов’язково віддячу!
Мольфар(відмахується): Та не беру я з наречених жодної дяки!
Пилип(рвучко обернувся): Прошу?
Мольфар(засмучено): Приходили до мене сватать і Нявку, І Русалку, і Повітрулю. А я вказував їм шлях, з якого вони більше не вертались до мене. І ти йди, хлопче, і хай боронять тебе Сили Світла!
Пилип: І ви бувайте здорові пане!
Прожогом біжить геть.
Мольфар повільно й засмучено повертається до ступи й продовжує товкти:
Мольфар: Научайте ж ви дітей,
В мирі жить серед людей,
Хай і духів поважають, -
Та у нетрі не тікають!
Завіса.
ДІЯ 8
ЯВА 1
Дійові особи:
Пилип
Смерека
Дуб
Бук
Лісові нетрі. Темна ніч. На задньому плані ледве проглядаються Смерека, Дуб і Бук, на тлі химерної темряви лісу. Передній план також освітлений погано, лише образ Пилипа, що згодом з’являється на сцені, яскраво освітлений.
Грає таємнича музика.
Пилип(озираючись): Вже котре коло я тут ходжу,
Так, наче конче заблукав,
Але спочину не знаходжу,
Бо вірю: знайду, що шукав!
Вже другий тиждень я тут збуду,
Шукаючи безцінний дар,
Та настанов я не забуду,
Що дав мені старий Мольфар!
Я кинув рідних, дім покинув,
Та байдуже мені до них!
Бодай у лісі я загинув –
Не вернуся в оселю їх!
Дуб: Лишень вам, людям, дано обирати подібний шлях усе зречення! Лишень вам дано помилятися, а потім картати себе за помилки, та головне – бути прощеними!
Пилип(рвучко озираючись): Ти не був людиною, Дубе, тож і не суди! Ти заздриш, що я не маю коріння, але повір: те, що маю я – давно мені в тягар!
Бук: Чом сперечаєтеся, хлопці? Юначе, чом не спиш у таку пізню годину?
Пилип: Я шукаю Сивого Господаря, допоможіть будь-ласка, панове дерева!
Смерека(стиха озивається): Нащо тобі сам Чугайстер, синку? Чи тобі лиха закортіло пошукати?
Ніч - то час не людей!
Так гуцули говорять.
Навіть пізніх гостей
Не пускають до двору.
Зовсім інші світи
Ніч у нетрях ховає
Ліпше лісом не йти -
Тут всіляке буває.
Хтось блукає між гір,
Чути стогін, ревіння,
Рве розлючений звір
Пазурями коріння.
Не танцюй уночі
На забаву Чугайстра,
Не ходи в далечінь
Бо погубить той майстер!
Не губи манівець,
Ані кроку зі шляху!
Там - від нявок кінець,
Там – натерпишся страху!
Ніч - то час не людей!
Так гуцули говорять.
І всіх пізніх гостей
Не пускають до двору…
Пилип(вигукує): Не лякайте мене, дерева! Не буде мені перешкод до мрії! Гей чуєш, Сивий Господарю, досить тобі ховатись від мене! Я гостинців тобі приніс від Мольфара, тож хутчіш призволяйся й мені допоможи!
Дерева скрикнули зі страху й поховалися у темряву.
ЯВА 2
Дійові особи:
Пилип
Чугайстер – височенний сивий чоловік, вкритий таким же сивим хутром
Чується тріск дерев у гущавині й на сцені з’являється сам Сивий Господар, розлючено жбурляючи навсібіч величезні гілки дерев.
Чугайстер(гнівно): Хто насмілився мене турбувати у такий пізній час?!
Пилип(боязко): Це я, пане.
Чугайстер(ніби не бачить, озирається): Хто ти, мізерна істото? Покажись мені на очі!
Пилип(вистрибує перед ним): Ось я, пане!
Чугайстер: Людська істото! Чого тобі треба у цих нетрях?! Кажи, бо розчавлю! Роздеру як нявку!(Загрозливо підходить до Пилипа).
Пилип: Я Вас, Господарю, про допомогу проситиму!..
Чугайстер(розлючено): Про допомогу?! Та чи відомо тобі, бідолахо, хто я такий?!
Дерева наперебій озиваються з темряви:
Дуб: Гей, заблудлий мандрівниче,
Оминай лісисті схили,
Ті провалля таємничі,
Кам’яні химерні брили!..
Бук: Будь пильніший ти до тіні,
Що чатує на дорозі,
Від Чугайстра ж ти, людино,
Будеш утекти не в змозі!..
Смерека: Рід людський не має сили
Під покровом ночі тіні,
Де споконвік не ходили
У Чугайстра володінні!
Голоси поволі стихають у шумі вітру.
Пилип(голосно): Ні! Не лякайте мене! Я не зійду зі свого шляху! Призволяйтеся, пане Сивий Господарю, і не майте мене за розбійника чи якогось нахабу, прошу!
Пилип рішуче ставить перед Чугайстром банош.
Чугайстер(дивиться на банош, бере у руки скриньку, роздивляється пильніше): Бач, а добрий же банош у старого Мольфара!.. Що ж, хлопче, може ніч тебе й не забере, як ти такого покровителя маєш,(суворіше додає) та от чи ладно ти танцюєш, мандрівниче?
Пилип(впевнено підступає до Чугайстра і, дещо нахабно, промовляє): Звісно, пане Господарю!
Чугайстер: То перетанцюй мене!
Зачинає повільно, а потім все швидше танцювати, високо підстрибуючи та вимахуючи ногами та руками. Пилип також танцює намагаючись повторювати рухи Чугайстра.
(«В’язанка. Гуцульські мелодії»
Після запального танку’, обидва повалилися додолу. Відсапуються. Врешті Сивий Господар каже:
Чугайстер(відсапуючись): Добряче ж ти, хлопче, танцюєш! Аж бач: утомився Сивий Господар – давно вже так не танцював!(Переводячи подих) У вдячність за таку насолоду, я ладен дати відповідь на будь-яке твоє питання(Підводяться): що було і що станеться, що обрати, а чого не минути!
Пилип(палко вигукує): Через одне лиш єдине питання, я вже котру ніч не стуляю очей: де мені знайти Повітрулю – доньку Гірського Вітру?! (Горами покотилася луна) .
Чугайстер(задумливо): У єдиному місці ти зможеш її знайти, єдиний раз…
Пилип(нетерпляче): Кажіть, пане, благаю!
Чугайстер: Істинно, з такою гарячою кров‘ю можна хоч по вітер вирушати! Йди прямо оцим манівцем і нікуди не звертай: куди він поведе – туди і ти прямуй: між смерек звивається – і ти не відставай, поведе у полонини – і ти туди ж, кинеться у прірву – і ти довго не міркуй, видряпається на скелі – не погордуй і ти, зрозумів? Це моя стежка, і лише вона, чуєш?, лише вона відкриє тобі очі достатньо широко, аби побачити будь-якого Духа гірського! Побачиш ти і саму Діву Вітер, як йтимеш три ночі й три дні! Не барися, зараз же вирушай!
Пилип(швидко йде стежкою, обертається): Дякую, пане!
Чугайстер: Поспішай і бірше не обертайся! Можливо, наші шляхи ще стрінуться!
Обидва зникають у темряві, виє вітер, шумлять дерева.
Завіса.
ДІЯ 9
Дійові особи:
Марічка
Смерека
Дуб
Бук
Краєвид полонини. Полониною іде Марічка. Озирається, ніби шукаючи когось. Співає задумливу карпатську пісню
Марічка: Вже котрий день його шукаю,
Коханого селяни всі
Новопреставленим вважають –
Та я не вірю як усі.
Я досі йму святу надію,
Жадану зустріч бачу в снах!
Молюся Богу, щиро вірю:
Він ще живий, він у горах!
На задньому плані сцени з’являються Смерека, Бук і Дуб.
Смерека: Шукаєш дійсно ти живого
Та, певно, чи знайдеш його?
Він зараз високо у горах
Шукає дечого свого!
Марічка(обертається до дерев): Хто се озвався? Хто це серед полонин знає Пилипа?
Смерека: До людей зі щирою душею інколи й дерева озиваються!
Марічка: Це Ви, пані Смереко?(З надією в голосі) Вам щось відомо про Пилипа?
Смерека(трохи невпевнено): Певно так, але…
Марічка(аж скрикнувши): Благаю, укажіть той манівець, яким я зможу до милого дістатися!
Смерека: Гори високі, шлях твій далекий, та веде тебе надійний путівник – твоє щире кохання! Йди цією полониною день, а наступного ранку, біля старого смерекового гаю, стрінеш ти свого Пилипа – хтозна, як складеться ваша зустріч, та будь певна: нема серед благословенних гір і найменшого камінця, який не зичив би щастя такій щирій людині як ти!
Марічка(збуджено): Дякую! Дякую вам щиро, панове дерева! Хай не завдадуть вам шкоди ані буревії, ані землетруси, ані лихі лісоруби! Не погордуйте прийняти подарунки у знак вдячності вам!
З цими словами, Марічка виймає з дорожнього мішечку три стрічки із вишитими орнаментами-оберегами і пов’язує їх довкола стану дерев.
Марічка(біжить геть): Дякую, вам, панове дерева, хай спокійний і радісний буде ваш вік!
Дерева вимахували їй у слід вітами, допоки дівчина не зникла за лаштунками.
Смерека(сумно і, разом з тим, замріяно): А це, шановні дерева, і є те саме почуття, яке і справді підняло людину і над самим вершечком Карпат!
Завіса.
ДІЯ 10
ЯВА 1
Дійові особи:
Пилип
Широка полонини. Ранок. На задньому плані старий смерековий ліс. Сцена залита сонячним світлом. На сцені з’являється Пилип. Озирається, ніби шукаючи когось. Співає «Я піду в далекі гори».
Пилип(співає):
Я піду в далекі гори, на широкі полонини
І попрошу вітру зворів, аби він не спав до днини.
Щоб летів на вільних крилах на кичери і в діброви
І дізнавсь, де моя мила – карі очі, чорні брови.
Приспів:
Мила моя, люба моя, світе ясен цвіт.
Я несу в очах до тебе весь блакитний світ.
Я несу любов-зажуру, мрію молоду,
І цвітуть сади для мене, як до тебе йду.
А як вітер з полонини прилетіти не захоче,
Все одно знайду дівчину – чорні брови, карі очі.
Перейду я бистрі ріки, і бескиди, і діброви
І шляхи мені покажуть карі очі, чорні брови.
Приспів (2)
Пилип(замріяно споглядаючи краєвид з полонини):
Ось – наврочена місцина,
Чудо із чудес
Стріну я на полонині,-
Доньку гір й небес.
Діду, Сивий Господарю,
Дякую за дар,
О, чудес карпатських Царю,
О, гірський Владар!
Ти розкрив на світ цей очі –
Я, немов, прозрів:
Всіх Владарів дня і ночі
Шляхом я зустрів!
Стрів я лісові Примари,
Щезника чув сміх,
Та провів мене крізь чари
Повітрулі спів!
Я її одну шукаю -
Янгола вітрів!
Уві сні все нею марив
В серці мрію грів!
Відвертається, замилувавшись краєвидом полонин. Раптом зашумів вітер.
ЯВА 2
Дійові особи:
Пилип
Марічка – вбрана у легку небесно-блакитну сукню, світлоока та світловолоса
На сцені з’являється Марічка. Вона танцює, тендітно кружляючи по сцені під музику.
(Невыдомий виконавець -музика Карпат
http://plus-music.org/static/img/nottext.png).
Пилип бачить її. Дивляться одне на одного. Пилип невпевнено підходить ближче, не впізнаючи. Зупиняється. Марічка стоїть на місці й із радісним здивуванням розглядає Пилипа.
Пилип: О, дівчино, що неземної вроди,
Будь-ласка, не відводь очей!
Донька карпатської природи, -
Таких нема серед людей!
Марічка(збентежено й зніяковіло, із відвертим здивуванням)Повітруля(лагідно): Пилипе, чи це ти? Що з тобоюя? Чи ти мені так лагідно говориш?
Пилип(все ще зачудовано дивлячись у вічі Повітрулі): Я Пилип – онук війта Мокія. Я щиро кохаю тебе, Повітруле – від того й стільки меду в моїй мові!
Марічка (здивовано): Повітруля? Ти, певне, сплутав мене з кимсь!
Пилип: Я впізнав твій голос. Я чув його, коли вітер шумів серед гаю і весняних квітів! А сама ти – ще краща, ніж я міг бачити, навіть, у найсолодшому сні! Я стільки гір подолав, аби нині освідчитися тобі!
Марічка(палко): І я пройшла не менш твого!... Усі в селі вважають тебе померлим! Чому ти пішов від людей у гори? Чого шукав?
Пилип: Так.. Так, я помер для людей! Хай не шукатимуть мене! Але я живу! (Вигукує) Я й досі живий для тебе, Повітруле!
Марічка: Але я – Марічка! Пам’ятаєш? Що з тобою?!
Пилип(впритул наближається до Марічки, шепоче ): Я все життя пам’ятатиму, хто ти, адже тільки тебе кохав і кохатиму!
Марічка(теж стишено): Я теж, коханий!..
Цілуються, грає музика
(Trobar De Morte – A Fairies Song https://www.youtube.com/watch?v=pUs7B4j0vg0 )
На сцені поступово гасне світло, а коли сцена знову освітлена, Пилип задумливо стоїть спиною до глядача, трохи позаду стоїть Марічка у своєму звичайному вбранні, а поряд стоїть Сивий Господар(Чугайстер).
ЯВА 3
Ті ж і Чугайстер
Чугайстер(до Марічки): Ось твій коханий, дівчино – нагорода за твої палкі почуття і вір. Разом ви тут опинилися з моєї волі…
Марічка(збентежено): О, пане Господарю, безмірною є Ваша милість до мене… до нас! Але чому він – такий? Чому він не впізнає мене? За кого приймає?
Чугайстер(приязно й лагідно посміхнувшись): Він шукав Повітрулю – доньку Гірського Вітру. Нині він побачив її - в тобі!
Марічка(вкрай здивовано): Але чому? Адже я не Повітруля, я – людина, я – Марічка!..
Чугайстер: В нагороду за вірність найвищому зпочуттів, я вказав йому свою потаємну стежину, на якій в нього відкрились очі й він побачив справжній світ, він споглядав усіх, кого люди невміють споглядати, він спілкується з тими, кого люди не чують. Він побачив тебе – справжню, таку, яку колис відмовлявся бачити!..
Марічка(схвильовано, звівши погляд на Чугайстра): А якщо він прокинеться від чарів? Побачить світ таким, як раніше? Побачить мене?
Чугайстер: Як раніше… Так, раніше він дивився на тебе, та лише зараз він тебе побачив! Як і весь світ! Мій дар існуватиме для вас доти, доки між вами житиме кохання..
Сказавши це, Чугайстер підвів Марічку до Пилипа й обережно вклав її долонь у його.
Пилип(шепоче): Повітруле!..
Марічка: Пилипе, коханий…
Пилип: Марічко… Люба…
Цілуються взявшись за руки, а потім вклонившись Господареві, йдуть взявшись за руки, йдуть вглиб сцени й зникають за лаштунками, що опускаються.
Завіса
ДІЯ 10
Дійові особи:
1-ий пастух - Карпо(чоловік років 45-ти, низький на зріст, але кремезний, має чорне коротке волосся, вбраний у грубу сорочку та темну накидку)
2-ий пастух - Герасим(юнак років 25-ти, міцної статури, проте дещо вайлуватий та неповороткий; круглолиций, чорноокий, темноволосий)
Сутеніє, на задньому плані - крислаті смереки, гірська панорама(та ж декорація що й у першій дії). На передньому плані сидять Карпо і Герасим коло багаття.
Карпо (ніби продовжуючи розмову): … Ось така історія, Герасиме, що не лишила осторонь й мого серця.
Пауза. Обидва дивляться в тріскуче багаття.
Герасим(задумливо): Та-ак.., цікава історія, пане Карпо… Як же той хлопець схожий на нашого Пилипа! Справді, ніби з нього писано!
Карпо: А дійсно! Й справді схожий! Та все одно, кожна історія – унікальна, якими б схожими не були герої. Як не знайдеш жодних двох однакових гір у наших Карпатах – так не знайдеться жодних схожих одна на одну легенд, мовчазними свідками яких вони стали.
Герасим(зимислюється оглядає гори): Свідками?.. Ви вважаєте, що всі ці історії правда? ..
Карпо(втаємничено): Світ набагато складніший і цікавіший, ніж ти його бачиш. Сивий Господар відкрив тому хлопцеві очі, у нагороду за відкрите серце й прагнення досконалості. Можливо, колись і твої очі відкриються, як одного разу щиро покохає й відкриється серце!
Карпо, на цім слові, лагідно торкнувся грудей Герасима.
Завіса.