потім приходить вітер, цілує тебе в плече,
тримає в долонях квітку, що смертю не обпече,
запалює теплий запах, торкається ним колін,
лоскоче – і ти не плачеш, лише би він говорив:
– люди мені казали, я подих, мене нема,
люди зрікались в залах всього життя – дарма.
люди чекали плескань і поспішали, щоб
стати здобутим внеском, кожен квиток знайшов,
саме отой – щасливий – замість очей нулі,
ти не мовчи так синьо, блискавко, говори!
– чого в мені не стане – сонця, подертих хмар?
я розрізняю стани: крапель – в яких пітьма,
крапель – в яких весь всесвіт, срібно летить униз,
променів натщесерце, дощ щоби не журивсь.
нащо мені розмови, знаєш, мене нема.
бог відбирає мову, щоб віднайшла сама
згублені силуети слів без м’яких тканин,
очі заплющиш – легше: біль утіка від рим.
рими дощів з промінням, теплим, мов та земля,
квітів, ні в чим не винних, запахами бринять,
міста – лишень поснуло – збудить собачий вій,
вітре, я-не-існую, що мені говорить?
– люди, коли втрачають, різко стають гіркі,
ти пахнеш молочаєм, вигинами ріки,
стиглим дощем в асфальті, квітами, що без назв,
бачиш, метелик вальсу в патоці слів зав’яз.
– ти розумієш, вітре, ось ти була й нема,
слово за словом квітне, цвинтар мов та пітьма,
як мене не існує, хай не лишу слідів,
сонцю достатньо зсувів, що вибухають в гнів,
чорних дірок на небі – хочеш біжи, лети!
вітре, кому те треба, нащо їм ті світи?
– просто світи, як знаєш, вщент розбивай дощі,
море збирай у хмари, лиш не мовчи, мовчи..
– море летить на скелі, в моря немає ран,
прісні людські ідеї, біблії чи коран,
книги, яким всі брешуть, сповнюють все життя…
вітре, коли нарешті я перейду той шлях?
стану тобі, мов пісня, кожен почує та
вранці забуде – дійсно, помста моя свята:
звуки плести в єдине, пестити праліс снів
і не лишать надії, слово хоча б зростить,
слово вони не взнають, я забираю все.
хто я? я, вітре, рана, стигма на все лице
тої планети, вітре, де ми літали вдвох,
море моє розквітне, в зорях моїх любов,
в краплях моїх пелюстки сильних моїх дерев
падають теплим згустком в степ, що літає ледь.
замість пасток коріння, що обплітає все,
вітре, моя країна винесе все й знесе,
навіть якщо не стане, вітре, тебе й мене,
вітре, не все минає, навіть як все мине.