Купається у золоті земля,
А серце теплоти і сонця хоче...
Чому у тебе, Осене моя,
Такі сумні, такі печальні очі?
Колись вони були, що бірюза,
Блакитні...як безмежна неба просинь...
Чому ж тепер в очах отих сльоза?
У чім твоя печаль велика, Осінь?
Некликана! сама ж, бо, ти прийшла,
Хоч я на тебе зовсім не чекала...
Колючим вітром в душу увійшла,
Та я тебе, мов рідну, обійняла...
Зайшла, як пава...скинула вуаль,
У хаосі розкидала одежу...
В твоїх очах така тремка печаль,
Вона мене, понад усе, бентежить...
Торкнулась у душі таємних струн
І кинула до ніг осінні квіти...
Та...у твоїх очах такий був сум!
То...як же можу я тобі радіти?
Ти, Осінь, моє серце не ятри,
Моя душа для тебе - нарозхристя...
Тож...не впускай до неї злі вітри,
Не осипай її пожухлим листям...
Ми дуже схожі...ти - це ніби я...
Мені болиш - терпіть не має мочі...
Чому у тебе, Осене моя,
Такі сумні, такі печальні очі?