И клокотали волны… Ночь чернела,
Прогнутая под мегатонной звезд,
И всё клонилась к темени морской
И пахла водорослью и вином.
Сплошная голова – ни рук, ни ног –
Держался я на вытянутой шее,
Ихтиозавр двадцатого столетья,
И солнце-свет высматривал из мрака
Зажженным от извечного бессонья
И обезумевшей вконец стихии
Раскрытым глазом. Вот оно, житье,
Где перемешаны и твердь и небо,
Реальность, сон, надежда и печаль,
Где целый свет пошел к себе в схорон,
Вот ты, надежда жаждущей души.
Эгей! – кричу я, а в ответ – молчанье,
Ответьте, люди, человечество – эгей!
И волны шелестят, и никнет небо,
Внезапно - небо Бог продрал мечом.
Удар. Удар. Еще один. Удар –
Прячь, насмерть перепуганный громами,
Заждавшуюся шею в плечи. Спрячь
Свой многогорлый крик в пучине моря.
І клекотіли хвилі... Чорна ніч,
прогнута мегатонними зірками,
хилилася до теміні морської
і пахла водоростями й вином.
Уводноголову – ні рук, ні ніг –
тримався я на видовженій шиї,
іхтіозавр двадцятого століття,
і сонця-світу з пітьми виглядав
запаленим од вічного безсоння
і збожеволілої вкрай стихії
розкритим оком. Ось воно, життя,
де помінилися і твердь і небо,
діяння й сон, надія і печаль,
де цілий світ пішов до себе в сховок,
ось ти, надіє спраглої душі.
Агов – кричу, а видає – німую,
людове, люде, людськосте – агов.
І хвилі шамотять, і никне небо,
і раптом – небо Бог продер мечем.
Удар. Удар. Іще один. Удар –
ховай, нахарапуджений огромом,
заждалу шию в плечі. Заховай
багатогорлий крик в морській безодні.