Якими снами безсонними, якими вежами білими ти блукала,
У які чужі визирала вікна, на які стрімкі вилазила сходи ти,
Руки та серце завжди порожні – скільки би їх, подорожніх, не мала –
Щастя таке дивацьке – ціле життя шукати – і не знаходити
Ані себе, ні його, ні змісту тих пошуків недолугих –
Краще усе – під усі чорти! – і на море, де чайка кряче…
Будь мені братом у перших, сестрою в других,
Будь мені книгою, там де аркуші нерозрізані. Так, неначе
Все попереду – на сто двадцять життів щонайменше – і нікуди поспішати,
Заспокоєно і притишено листя падає, дим – відповідно – злітає,
А малий їжачок із туману біжить-дріботить ніжками – до твоєї хати,
Аби зігріти тебе – таку золоту і малу – лапками захололими і липовим чаєм.