куди вже більше не ходять звірі,
ведуть лиш сни – нетривкі, мов спомин..
мені наснився, не ймучи віри,
такий прозорий, мов місяць повний,
такий пекучий, мов зорі терпкі,
і теплим носом шукав долоні.
хотів спитати (мабуть, не втерпів):
чому усмішки мої солоні,
чи ми забули, чи просто квіти
пішли у осінь – перехрестила!
тепер звиває гніздечко вітер
і поїть медом пелюстки-крила.
скажи, забули? здобули волю? –
боявся вголос згубить питання.
а пам’ятаєш, він їв з долоні..
а пам’ятаєш? – не пам’ятаю.
куди вже більше не ходять звірі,
куди вже мрії не носять спомин,
холодний місяць на небо виє,
жбурляє зорі в безжальний комин.
і вся та воля не варта миті,
коли вогонь обіймає плечі
й цілує квітку, якій летіти,
неначе пташці співати в пеклі.
і що сказати – йому я мала,
поцілувати в чоло з дороги?
коли надії в серцях замало –
тоді вмирають
єдинороги.