В жовтневих сутінках імлистих
замріяно дріма осінньо-тихий ліс.
Спокійним сном, дитячим чистим,
під шелест срібних дощових завіс...
А де-не-де, уже зоріє перший
і швидко тане мокрий сніг:
ще не пора зимових звершень -
лиш сил набратися приліг.
Туман, у серце мов, сягає,
бо ще незнані почуття
з глибин незмірних виринають,
і змістом повнять мить,
життя...
Люблю цей ліс,
і млу люблю зсивілу,
і хоч який за морем
милий оку ліс не ріс,
своя сорочка ближча повсякчас,
душі і тілу!