Эх, разложить бы где-нибудь костер,
чтоб ни жены, и ни сестры, ни друга –
и ни души вокруг. Тьма – да и та
докучила б, наверно.
Пускай горит огонь. Пускай горит.
Пусть время исчезает, чтоб в бесчасье
я вновь возникнуть мог, когда уж все
волненья поутихнут.
Возле огня я посидел бы так,
лицом к лицу беседуя с собою.
Останется лишь то, что не преходит
и коченеет рядом, как болван.
Воочию та боль, та смерть, тот тлен,
тот дым, тот жар, те сполохи, безмолвье,
хруст этот и мистические крики -
лютуют и вбивают мглу во мглу,
и с тех упрямых сдвоенных ночей
на полунебье вспыхнуло бы ржанье
то ль сиваша, то ль призрака.
Держись же –
за ржаньем этим ярым – Смерть летит.
Отак би й я: розклав багаття б десь,
щоб ні дружини, ні сестри, ні друга —
ані душі довкола. Пітьма — й та
докучила б, напевне.
Нехай горить вогонь. Нехай горить.
Хай почезає час, аби в безчассі,
я вдруге міг постати, коли всі
воління вщухли.
Я б при вогні посидів би отак,
віч-на-віч розмовляючи з собою.
Хай лишиться лиш те, що не мігрує,
і клякне вколо мене, мов бовван.
Увочевидь ця смерть, цей біль, цей тлін,
цей дим, цей жар, ці сполохи, ця тиша
потріскування ці, містичні скрики —
злютують люто, вбгають смерк у смерк,
І з тих затятих здвоєних ночей
на півнебес зажевріло б іржання
чи сиваша чи привиду.
Тримайся —
за тим іржанням ярим — Смерть-тропи!