Был вещий сон: я, как на катафалке,
Еще живой, везённый на расправу,
Пред смертию в последний раз смотрел
На толпы мрачные, спешащие куда-то,
И виснул по-над миром синий чад.
Обапол от меня – мои друзья,
Что Богу в радость, словно заправляют
Процессиею, подают советы
Достойнее сыграть предсмертный миг.
И шелестело море голосов,
Колючих нашептов и радость злобы,
Ухмылка чья-то барабанной дробью
Как в бубны, по плечам мне выбивала.
Был вечер. И поток иллюминаций,
Полуреальный и почти невидный
Вселенским холодом накрыл дорогу.
О как, прохлада смерти, ты свежишь!
И наполнялось сердце тихим миром
И предвкушеньем отдыха такого,
С которого живьем уже не вырвешь,
В котором пребывать уже всегда.
Какая модерновая Голгофа.
Просторная, полупустая зала,
На возвышении напевом бога
Гудел белявый толстый человек.
И непослушное тяжелое лицо
Он настораживал, как будто ухо,
И силою выдавливал блаженство,
Чтобы закрылись дыры пустоты.
Протухлый взгляд, округлость блеклых щек,
Обросшая безвольность подбородка,
Неповоротливость холеных рук,
Предательское тела беспокойство –
Все выдавало кострубатый Страх.
И вот тот миг, когда взвились ветра -
Рыданьями, продленными в пространство, -
Вот задымит, вот-вот рванет на раз
Твоя неудержимая ракета
И уплывет навеки сей кортеж
И смолкнет навсегда твоя дорога,
Которою уже другой с опаской –
С тобою рядом - враз сорвется в лет.
Погибель моя, здравствуй! Узнаешь?
Лицом к лицу теснее прислонись
И заслони меня скорей от мира,
Сыздетства уязвимого…. Судьба,
Веди меня и узнавай дорогу,
Ведь виснет по-над миром синий чад.
Був віщий сон: немов на катафалку,
іще живий, я, везений на кару,
конаючи, востаннє подивляв
стьмянілі юрми, що кудись спішили,
і висів понад світом синій чад.
Обабіч мене — ті мої друзяки,
що бог їм радий, ніби диригують
процесією, подають поради,
як краще грати передсмертну мить.
І шамотіло море голосів,
колючі нашепти і радість люті,
ще й барабанний дріб чиєїсь усмішки
по плечах, мов по бубнах, вибивав.
Був вечір. І потік ілюмінацій,
напівреальний і напіввидимий,
космічним холодом окрив дорогу.
Як, прохолодо скону, ти свіжиш!
Та повнилося серце тихим миром,
передчуттям такого опочинку,
з якого нас живцем уже не вирвеш.
То в ньому пробувають на віки.
Якась модернізована Голгофа.
Велика зала, ще напівпорожня,
лише на покуті мотивом бога
бринів білявий тлустий чоловік.
І неслухняне і тяжке обличчя
він нашорошував, неначе вуха,
і силоміць видушував блаженство,
щоб затулити діри порожнеч.
Бовтки очей, округлість бляклих лиць,
обросла безпорадність підборіддя,
невправність випещеної руки
і постаті зрадливе хвилювання —
усе значило кострубатий Ляк.
І ось та мить, коли знялись вітри —
немов ридання, видовжені в простір, —
ось закушпелить, вирветься нараз
твоя зненапрямкована ракета
і відпливе навіки похід цей,
і вимовкне твоя свята дорога,
котрою вже не ти, а хтось обачний —
ізбоку тебе — враз порветься в лет.
О безголів’я, здрастуй! Пізнаєш?
Обличчям до обличчя притулися
і затули мене од цього світу,
відмалку неприхищеного... Доле,
провадь мене і пізнавай дорогу,
бо висить понад світом синій чад.