в неї вітер в волоссі, в який заплітає зорі,
поміж латок латаття ховає понурі плечі.
її вени – солоні, стрімкі, прозорі
прикрашає каміння, занадто важке й розпече-
не уміє заснути і ходить, немов сновида,
поки чорні міста виставляють хрести у вікнах.
не запалює світла, бо вірить, що домовина –
не така вже страшна, якщо світло в тобі сповито.
забуває слова, переспівує біль в молитві,
що безкрило летить попід обрієм аж до сонця.
тільки ластівки знають, що небо у ній убито
і приносять дощі, замість квітів в сухій обгортці.
зголодніла зима посміхається снігом в вічі,
лиже землю шершавим скавчанням й гарчить скажено.
переляканий місяць гукає її і кличе –
та вона вже іде по молочній траві за землю.