Мене знайомий ювелір зустрів.
Все, як завжди, – зненацька, випадково.
Як завжди – під дощем посеред Львова.
Завжди – центр, дощ і ювелір, і Львів.
І як завжди – на каву від дощу.
Вже тих кав'ярень – більше, ніж краплинок.
І аромат кавусі старовинний
Задовільнить гурмана досхочу.
Зі всіх історій, що згадав мій друг,
Найбільше лиш одна запам'яталась.
Хоча нам пригадалося чимало
Допоки львівський дощ – на львівський брук.
Так ось, що розповів мій ювелір:
Колись, як він був ювеліром юним,
До їхньої крамниці, де не сумно
Палають «камінці» і тішать зір,
Зайшов якийсь серйозний чоловік.
Він всі вітрини вивчив достеменно.
За камінці питався поіменно.
Були поважні чоловік і вік.
І серед інших золотих прикрас
До однієї довго придивлявся.
До ланцюжка. І ювелір старався
Щоб відбулася покупка в той раз.
Та чоловік серйозний не спішив.
В руках прикрасу ніжив найдорожчу.
Щось шепотів, і закривались очі.
Та не купив, хоч міг і хоч хотів.
Він ще заходив декілька разів.
І відбувалось все завжди так само.
Дивився в вікна на Високий Замок.
Грів рішення на шальках терезів.
Десь тиждень все продовжувалось так.
А потім, хоч чекали, не приходив.
Таке буває у людський природі.
Вподобав інше – відповідь проста.
Та ось, як промайнуло роки два,
А може, й три, той пан з'явився знову.
Рішучий – видно, йшов не випадково,
Трималась гордо сива голова.
І він пішов туди, де ланцюжок
Коли лежав, чекаючи на пана.
Та час минув, і ту прикрасу панна
Під рік Новий придбала, йшов сніжок.
Обурився той дивний покупець.
«Як ви могли, я обирав прикрасу,
Вона була моя»... Була образа.
І геть пішов. Історії – кінець.
Здавалося б, і що тут говорить,
Мій ювелір розповідав, всміхався.
Занадто довго той наш пан вагався.
Ланцюг – не брук, він вічно не лежить.
І ось тоді мій ювелір сказав,
Коли вже кава вистигла на зимне:
Як з ланцюжками, ми – з любов'ю, дивні:
Втрачає все, хто вчасно не забрав...
...У каві щастям бавився коньяк.
Ми усміхнулись з ювеліром разом.
Ми з ним підстав не мали для образи...
Та не забуду ланцюжок ніяк...