Мiй друг мав серце пса
Носив стару, брудну накидку
Вiн знав неволi смак
Та нiс вологий i з горбинкою
Руде хутро та рвані вуха
Худі промерзлі лапи
Життя кидало відчайдуха
На рівновагу та живі канати
Ховаючись вiд рук нiкчемних
Його оселею була iржава дiжка
Щоб голод той не вбив скажений
Вiн їжу крав у свiтських кiшок
І з дня у день бродив по світу
У пошуках легкої долі
Ось так вже сьомий рік, за вітром
Терплячи жив і далі
У очі я дивлюсь йому щоразу
Вони наповненні стражданням
І вимовить чи ні, останню фразу
І мовчки знов піде, з ігноруванням
Мій друг-я так його прозвав сьогодні
Він носить забагато кожухів
Усі вони брудні, голодні
Але із справжнім серцем простаків