Петя Дубарова
ПАРОСТОК І КВІТКА
Я закохалася у шведа. Такий собі — високий і русявий, холодно-ласкавий і розважливий. Цілуючи мене, він шилив губи, і здавалося, що він мене торкається лишень їх краєчками. Тоді мене охоплювало обурення. Я встромляла нігті в його плечі, шкрябала йому руки, кусала по-звірячому його губи, а він лишався незворушний, наче порцелянова лялька. Не дочекавшись кінця відпочинку, я несподівано вирушила з Боровця.
Багато днів сплило від нашого першого знайомства і потонуло в морі мого міста. Я закинула навчання і зненавиділа всіх своїх приятелів тільки за те, що вони були темноволосі і несхожі на нього.
Якось ранком хтось мені потелефонував, коли я ще спала. Вийшла напівгола, сонна. Сіпнула рвучко дверну ручку, й двері відчинилися: переді мною стояв високий хлопець, що ночами приходив у мої сни, що через нього вранці я бігла до дзеркала — сумна, скуйовджена, дивилась на своє чорне волосся і уявляла, як русяві красуні схиляють голови йому на плече...
Почалося дике екзотичне літо. Ми з ним гуляли, він навчив мене співати шведських пісень, однієї ночі у синій готельній кімнаті він упевнився, що ці роки я чекала саме на нього. Насамкінець він познайомився з моїми батьками і попросив у них моєї руки.
Тепер маю прізвище Карлсон і заробляю вишиванням рушничків. Пішла під три чорти і моя вища освіта, і все-все інше. Різні біляві пики називають мене тепер чорною кішкою. А ввечері, коли П’єр вертається з роботи і ми гасимо світло, каже, що очі мої блищать у темряві і він страхається мене. Тут холодно, холодно мені не лишень до кісток, а й всередині них. І хай навіть сто сонць зійдуть над Швецією, мені важко буде знову зігрітися.
А от вчора я стріла болгарина — засмаглого, темного, він йшов і посміхався. Здалеку я пізнала його по поступу, по сміливому повороту плечей, по вільному рухові рук. Зупинилися на розі — стоїмо і дивимося одне на одного. Потім я відчула щось знайоме в своїй крові, мої пальці конвульсивно стулилися — і я кинулася назустріч йому з простягнутими руками. Ввігнала нігті в його плечі, стисла за вилогу зі страху, що він піде. Наче ціла Болгарія навідалася до мене. Ми зрозуміли одне одного без слів. Коли я звела обличчя вгору, побачила як сльози котилися по його щоках.
— Біжімо, біжімо в Болгарію! — кричала. Було страшко. Мені стало зле. Коли я отямилася, була вже вдома, а наді мною схилився П’єр, холодно-ласкавий, як завжди. Він мені посміхнувся, і зуби його холодно блиснули. Пізніше я зрозуміла, що вагітна.
За місяць я отримала листа. Розпечатала його, знесилена, а всередині в білому конверті лежала билинка трави і квітка. На аркуші було написано загостреним чоловічим почерком: «З Болгарії». Очі мені взялися поволокою. Схопилася обома руками за голову й закричала, забігала, почала висмикувати валізи, одяг. Мене намагалися зупинити, але я була як навіжена.
— Я їду! — крик мій ставав глибшим, темнішав і обертався на довгий стогін.
Але раптом я зупинилася і наче прикипіла до місця. Щось наче відірвалося від мене з жахливим болем. Я впала...
Моя дитина народилася мертвою — далеко від моєї і своєї батьківщини. І от я — розбита і спустошена — прямую до Болгарії. Позаду мене цвинтар, попереду…
***
Оригинал:
Петя Дубарова
СТРЪК ТРЕВА И ЦВЕТЕ
Влюбих се в швед. Такъв един – висок и рус, хладно-лъскав и пресметлив. Когато ме целуваше, устните му бяха някак изопнати и все ми се струваше, че ме докосва само с ръбовете им. Тогава яд ме обземаше. Забивах нокти в раменете му, дерях ръцете му, хапех зверски устните му, а той си оставаше същата порцеланова кукла. Не дочаках края на почивката и си тръгнах от Боровец внезапно.
Много дни се дотъркаляха от изток и потънаха в морето на моя град. Аз престанах да уча и намразих всичките си приятели само защото бяха тъмни и не приличаха на него.
Но една сутрин някой ми позвъни, когато още спях. Излязох полугола, сънена. Дръпнах рязко дръжката и вратата се отвори пред едно високо момче, което нощем сънувах, а сутрин заставах пред огледалото – мрачно, рошава, гледах черните си коси и си представях как руси красавици гушат глави на раменете му…
Започна диво екзотично лято. С него скитахме, той ме научи да пея шведски песни, една нощ в синя хотелска стая се увери, че през тези години съм чакала само него. Накрая се запозна с родителите ми и ме поиска за съпруга.
Сега се казвам Карлсън и бродирам кърпички срещу заплащане. Отиде по дяволите и висшето ми образование, и всичко. Разни русоляви муцуни ме наричат черна дива котка. А вечер, когато Пер се върне от работа и загасим лампите, казва, че очите ми светели в тъмното и се плаши от мен. Тук е студено, студено ми е не до костите, а чак вътре в тях. И сто слънца да изгреят над Швеция, пак трудно ще се стопля.
Но вчера срещнах българин — изпечен, тъмен, върви и се усмихва. Отдалеч го познах по походката, по смелата извивка на раменете, по свободното движение на ръцете. Спряхме на ъгъла — стоим и се гледаме. После аз усетих нещо познато в кръвта си, пръстите ми конвулсивно се свиха и се хвърлих срещу му с разперени ръце. Забих нокти в раменете му, стиснах го за ревера от страх да не си тръгне. Сякаш цяла България беше дошла при мен. Разбрахме се без думи. Когато вдигнах лице, сълзи се търкаляха по скулите му към устните.
— Да бягаме, да бягаме в България! — крещях. Беше страшно. Прилоша ми. Когато се свестих, бях у дома, а над мен — Пер, хладно-лъскав, както всякога. Той ми се усмихна и зъбите му студено блеснаха. По-късно разбрах, че ще имам дете.
След месец получих писмо. Разтворих го без сили, а вътре в бял плик лежаха стрък трева и цвете. На листа пишеше със заострен мъжки почерк: «От България». Очите ми се замъглиха. Хванах с две ръце главата си и закрещях, затичах, заизмъквах куфари, дрехи. Помъчиха се да ме спрат, но аз бях обезумяла.
— Отивам си! — викът ми ставаше дълбок, потъмняваше, превръщаше се в дълъг стон.
Но внезапно спрях като пресечена. Нещо се откъсваше от мен със свирепа болка. Паднах…
Моето дете се роди мъртво — далеч от моята и своята родина. Ето ме сега — руина — пътувам за България. Зад мене гробища, пред мен…