Моя країна, квітка весняна.
Тендітна, ніжна, та колись щаслива.
Дай відповідь, нащо тобі війна,
руїни, безлад, тисячі загиблих?
Чого ти прагнеш, до якої йдеш мети,
навіщо ти себе занапастила?
Навіщо гинуть молоді твої сини,
а матері сивіють на могилах?
Чого мовчиш, чого ж ні що не робиш ти,
чому така байдужість й безпорадність.
Що раптом трапилось з тобою розкажи,
чого в сльозах, країна моя мати?
Ти ж сяяла раніше як зоря.
Співоча, чарівна, талановита.
Своє натхнення до зірок несла.
Що ж сталося,
куди ж ти все поділа?
І як же вирватись тепер з безодні цій.
Як би можливо було б час назад вернути.
Щоб повернути матерям дітей своїх,
і щоб назавжди про страшну війну забути.
Але ж уперто, ти спускаешся в пітьму
становлячись все нижче на коліна.
Руйнуючи культуру і красу,
навмисно підрізаєш собі крила.
Отямся, досить спати, зрозумій.
Стояти тобі доти на колінах,
поки сидять при владі угорі,
наїдені, свинячі, наглі рила.
Які без сорому крадуть людське життя,
які тебе в багнюцю затоптали.
Прокинся, рідна земленько моя,
доколи все терпіти і мовчати?
Моя країна, підіймайся, встань з колін.
Вже досить нам, приниженнями жити.
Поки ті свині ділять владу угорі,
потрібно щось міняти, i робити.
Повинна ти поринути у вись,
i свої крила широко розкрити.
Позбавитися від продажних крис,
та чесно, вільно, і щасливо жити!
Июнь 2016 г.@