Я постигаю таинство житья,
Осознавая, что его утрачу.
Сдается, больше я молчаньем значу,
Нежли беседою. И возвращенья зря
Мне ждать. Уже за склоном гор
Садится солнце. Для кого-то – всходит.
Для тех, кем та же злая доля водит
По тем же тропам. На один узор.
Но ничего не передать, увы,
Из нажитого: что передается,
То только надувательством зовется,
Без мудрой, словно жизнь, красы
Первоисточника. Потока. И воды
Целебной, как небытие,криницы.
Слежу за щедрыми кругами ауспиций
В смеркающемся небе. Там следы
Мои, не пройдены, останутся навечно,
Хранимые для тех, для кого лёт
Своим крылом чуть прочертил поэт
Во всевельможном мраке галактичном.
Возврата в мир не отыщу уж я,
И больше я, сдается, не заначу
За истину, что только в смерти значу
И постигаю таинство житья.
І прочуваю таїнство життя,
свідомий того, що його я втрачу.
Здається, більше я мовчанням значу,
ніж бесідою. Марно вороття
собі діждати. Вже по той бік гір
заходить яре сонце. Іншим — сходить.
Тим, кими теж лиха недоля водить
по тих самих стежках. На той же взір.
Але нічого не передаси
з набутого. Бо що передається,
те тільки ошуканством і зоветься,
без мудрої, немов життя, краси
першоджерел. Потоку. І води
цілющої, мов небуття, криниці.
Пильную щедрі кола ауспіцій
в смеркальнім небі. Там мої сліди,
неходжені, лишилися навічно,
бережені для тих, для кого лет
ледь-ледь своїм крилом значив поет
у всевельможній пітьмі галактичній.
Та в світ уже немає вороття,
і більше я, здається, не настачу
за істину, що лиш на сконі значу
і прочуваю таїнство життя.