Не вір мені, не вір, не вір, не вір,
я сам себе не знаю достеменно,
душа неначе дикий, хижий звір,
в очах якого нездоланно темно.
Коли приходжу зi своїх доріг,
я не спроможний сам себе збагнути:
чому вертаюсь я на твій поріг,
коли хотів його навік забути.
О, що ти бачиш в темряві зіниць,
що зір, назустріч – ніжно променіє,
невже той смуток, (як з глибин криниць
вогонь зірок), що ледве пломенiє?
Що iз грудей… До тебе долуна,
коли до них обличчям припадаєш,
скажи мені, моя любов земна,
що ти про мене більш за мене знаєш.
.
ЛIРИКА З ПРИСМАКОМ ПОРОХУ,2016-2020 рр.