Моцартове
1.
У Зальцбурзi. Гетрайдегасе.
Холодна, як пiвнiч, зима.
Вже мала умерти до часу,
але… народила сама.
До пристiнку схилена скрипка,
в куточку закляк клавесин.
Мовчить дитинчатко, як рибка.
Промовлено батьковi: «Син!»
2.
I як-но вже радостi тої,
коли його ручки малi
торкнулися деки святої
в вечiрнiй, без свiчки, iмлi!
I як-но вже того тремтiння
сердечка батькiвських надiй,
коли вiн показував вмiння
зiграть менует непростий!
I що вже тiєї погорди,
коли у маєтках значних
лились вiртуознi акорди
з-пiд синових рук молодих!..
3.
I корабель поштовий ще не вiдав,
кого вiн вiз в дунайськiй течiї…
Йому аплодував богемний Вiдень –
вiн мита з нього брав уже свої.
Ерцгерцоги та канцлери, та графи,
та iнша вища тогочасна знать
тяглись до кришталевої карафи,
щоб пана Леопольда привiтать.
А батько жив величнiстю дитини,
бо вже вкусив, що то є слави суть,
i не жалiв душi i серця сина –
провадив знов у славозвiсну путь.
Париж i Лондон, Дувр, Кале, Гаага.
Бентежнi ноти, скрипка та клавiр,
та нескiнчена звукова наснага,
i що не крок, то шедевральний твiр.
О, пане Леопольде, чи не знав ти,
що в генiя печальне майбуття,
що всi, якi не є в людей, таланти,
втрачають неодмiнно їм життя?..
4.
Ах, князь-архиєпископ невгамовний,
на що, в своїй ти владi, зазiхнув?!
Ти з пальця Вiдня камiнець коштовний –
шубовсть у воду, й навiть не зiтхнув…
I потiм вже, коли прийшов Сал,єрi,
вiд камiнця вiдламано шматок.
Таке життя у свiтському манерi.
Такий судився генiєвi рок.
Страждання i любов, i народини.
Пекельнi муки – заздрiсть, наче тьма.
Нема вже, Леопольде, нi дитини,
нiчого, окрiм музики, нема…
Талант на грошi – то важка стежина –
висотує, як нитку, та хода.
Рятуй-но, чоловiче, свого сина, –
твоя дитина дуже молода!..
Але нiчого ти вже не почуєш,
бо вуха заморозив клавесин,
i на терези класти не шкодуєш
все те, пiд чим поставив пiдпис син.
То не Антонiй – вбивця i отруйник,
облиш образу на людськi слова.
Чи не радiв ти серцем своїм чуйним,
й чи гордо не здiймалась голова,
коли тобi усмiшки дарували
i щедрi аплодунки навiснi?
То ж не кажи, що щастя ви не мали,
того, що й не присниться увi снi!
5.
Стоїть мара – льокай при домовинi.
Невже то батько, зiгнутий, стоїть?!.
В куточку десь, в утробi клавесиннiй
тарган-прусак тихенько шелестить.
По вiкнам вiтер б,є як навiжений,
хурдега скиглить, п,є зимовий день.
I грає, грає музика натхненно
й спiває всесвiт траурних пiсень.
Скупа сльоза та пудра iз перуки
упали на камзоловий муслин.
I ти дивився на розбухлi руки,
котрi привчив любити клавесин.
Вже мертвi так лежали на погруддi,
що нiби й там клавiатура є.
Ти чуєш, Леопольде, як у груднi
нестерпно вiтер сина виграє?..