Так сильно мете, ніби десь розірвали перину,
і порох всесвітній огладжує злами й кути.
Ескіз олівцем виникає на аркуші днини,
яка приміряє на себе ефект висоти.
Чи падає сніг, чи дерева злітають угору...
і світло високе на темній корі проступа.
І гріється місто, неначе наїжений ворон,
на спину широку накинувши білий жупан.
Коли монохромність опустить всі зайві деталі,
лишаючи світу зими чорно-білий каркас,
яким ти постанеш на сніжному цьому перкалі
з таємних думок, з випадково проронених фраз?
Так чисто і біло, мов небо упало на землю!
Замети як хмари, і час замітає сліди.
І все неістотне, хвилинне, дочасне, наземне
умить відступає само невідомо куди.