Вона молилася. Більше ночами.
Коли до щасливих втікав її сон.
З натиском свердлячи стелю очами.
Сльози – вакцина. Лікарський льон.
Коли не молилась, то бачила поруч,
Кого не любила, знову і знов,
Погляд черствий простягала ліворуч,
Все більше і більше чула відмов.
Але не від них. Серце не зникне.
Поки б’є ритм, доти болить.
Кожного дня себе ставить, що звикне.
Кожної ночі – до ранку не спить.
Молиться… Свердлить… Але не плаче.
В зграї шукає її світлий клон.
Гордість буває надто ледача,
Щоб бачити теплий, омріяний сон.
______________________
© R. Tserkovnyy, 2017