Так швидко пропливає час,
все хочемо,чогось здобути.
Забуваємо про тих хто біля нас,
дощами з неба лодку не звернути.
Забуваєм про сімейний круг,
що все дитинство наше зігрівав.
Не бачимо хто наш справжній друг,
не вірим тим хто нас покохав.
Частіше десь всі спішимо,
а це життя,нам лабіринт будує.
Ми всюди,лиш не до близьких біжимо,
і потім совість в самоті мурдує.
Все менше радість нам життя малює,
все більше приручило нас страждати.
І твою сутність,просто вітер здує,
і рідним буде по частинках роздавати.
Ми стали злими,від зрад надій і болі,
телефон постійно став мовчати.
І де пропали наші зорі,
до яких в дитинстві мріяли дістати.
І в фотографіях минулих літ,
будем за щирим сміхом близьких наблюдати.
Прижмемо їх до серця ближче всіх,
але нажаль не зможем більше обійняти