Нажаль, пуста ріднесенька оселя,
три роки вже нікого там нема…
Скрегочуть зуби, льодова пустеля -
довічно в хаті мешкає зима.
Минуле від дрібниць відволікає,
заліковує рани на миті.
Мов тінь, самотність в темряві блукає,
гадає, не до речі, на житті.
Й ще боляче, й ще тяжче від мовчання,
не задарма б’ють юності часи -
де колискова першого кохання,
відгукують немов би голоси.
У лютому чомусь душі самотньо,
не тому що знущається зима.
Хто поховав минуле незворотньо,
надії на поліпшення нема.
І досі маю стомлену тривогу,
гадання – маячня, жах на воді.
Не маю нічогісінько живого –
лиш цвинтар, тато з мамо молоді…
Юрій Слащов©03.02.2017