Повірите, що інколи в мені, як водограй той, мова нуртувала?
Я образи, що марились у сні, в рядки охайно ставила, плекала,
І паростки, як цінність берегла, натхненням вдосталь щедро поливала.
Чому ж врожаю я не зберегла, чого мені у мові не достало?
Хтось скаже, що, напевно, не права, що нині у мені поваги мало,
Бо вже не надихають ті слова, ті образи, що вчора дивували.
Не зрозуміє той, хто не відчув, війни хто на порозі не побачив,
Що нині мова - то засохлий струп, начиння тих, хто нам вже не пробачить.
Її на службу взяли вороги, купили на даремні обіцянки,
А потім, не вертаючи борги, її сповили міцно в вишиванку,
Каструлю замість кучми одягли, щоб від новин не вирушила дахом,
Промили мозок з милом, як могли, відомі політологи за фахом.
Тепер вона в країні на коні, царицею – єдина и всевладна,
Однак чому ж тепер вона мені вже не цікава зовсім, не принадна?
Не розмовляю, не пишу віршів, бо серцем відчуваю, що права
Та час від часу згадую даремно оті колись привабливі слова.
АБ140217