Ты слышишь плоти стон? Ты слышишь крик?
Ты вопли – слышишь? Жаждет суходола
(когда обапол пусто все и голо)
душа твоя. Прорваться горлом рек,
и в горле том окончить свой конец,
и боль вдавить в смолу озерной глади,
ведь ради счастья жил – не славы ради,
не ради мсты – колючий твой венец.
И ты – и не живой, и не мертвец,
на полдороге стал и выжидаешь
лишь ту, которой сразу не узнаешь,
свою зловещую химеру – чтоб её.
И то саморождение твое
есть голос смерти: принатужься, брат,
уже настало время отбывать,
пора, пора закончить житие.
Ти чуєш стогін плоті? Чуєш крик?
Волання — чуєш? Прагне суходолу
(коли довкола пусто все і голо)
душа твоя. Прорватись горлом рік
і в ньому закінчити свій кінець,
свій біль убгати в озеро тужаве,
бо ж задля щастя жив — не задля слави,
не задля мсти — колючий твій вінець.
І ти — вже не живий, а ще й не мрець,
напівдорозі став і виглядаєш,
лиш ту, котрої зразу не пізнаєш,
свою страшну почвару — хай їй грець.
Оце самонародження твоє
то голос смерти: пристарайся брате,
бо вже заходить час твій вирушати,
пора і дописати житіє.