Оксана Степаненко
Мій дивосвіт
Кіровоград
2000 р.
На тернистих шляхах крокуючи
Я любов не розхлюпаю, ні
Чи радіючи, чи сумуючи –
Даруватиму людям пісні.
Оксана Степаненко
Пам’яті ОКСАНИ СТЕПАНЕНКО
Оксана Степаненко закінчила свій життєвий шлях на цій землі і відійшла в інший світ. Нелегким і непростим був цей шлях, підступна хвороба чинила багато прикрощів поетесі, однак її вірші – то були тремтливі пелюстки дивного почуття любові: до рідної землі і ласкавої неньки, до природних дивоглядів і цікавих людей, до всього того навколишнього світу, який оточував її з усіма його радощами і турботами, трепетною дивиною і непередбачуваністю.
Ця злива почуттів легко і природньо лягла на ноти, витворювала ніжні мелодії, котрі передавали той щем душі, який увиразнював вірші, перетворюючи їх на пісні.
На крилах любові летять ці пісні до читача і слухача, засвідчуючи думку, що душа щира і любляча не покидає землі і нас, на ній живущих, знаходить шлях до наших сердець, стає відлунням думок і почуттів поетеси в наших думках.
Тож прийми, читачу і слухачу, цю збірочку як плід намагань і прагнень однодумців Оксани залишити глибший слід на землі від її творчості.
До Музи
О, Музонько, молю тебе, благаю,
Не залишай мене з бідою сам на сам.
Душа моя від болю знемагає,
А ти її лікуєш, мов бальзам.
Не залишай мене на всіх дорогах,
На всіх тернистих і крутих стежках.
Не обминай і отчого порога,
Зі мною будь у мріях і в думках.
З тобою я всі біди подолаю,
Щораночку стрічаючи зорю.
З тобою я не плачу, а співаю!
З тобою я не тлію. Я – горю!
* * *
І не думалося, й не гадалося,
І не мріялося мені,
Що так палко я закохаюся
В рідний край і в квітки чарівні.
І не думалося, й не гадалося,
Що прийду іншим шляхом в цей світ,
А прийшовши, зовсім не каюся,
Що творю в нім вже стільки літ.
На тернистих шляхах крокуючи,
Я любов не розхлюпаю, ні.
Чи радіючи, чи сумуючи –
Даруватиму людям пісні.
Мій дивосвіт
І знову осінь стукає у двері
І я спішу на зустріч дивній гості
І знов рядочки сяють на папері
Сумні й веселі, задушевні й прості.
З рядочків цих народжуються вірші,
Я їх щоранку виряджаю в путь.
І в осені мелодії не гірші –
То шум дощу, то пісню вітру чуть.
І в осені є будні і є свята,
І в осені чимало кольорів.
А я сумую без матусі й тата,
Без їхніх теплих і ласкавих слів.
Той сум ввібрала в листячко калина
І ллє щоразу слізоньки рясні.
Мій дивосвіт – то чарівна країна,
В якій живуть матусині пісні.
* * *
Ти не приходь так часто в мої сни,
І не примушуй зазирать в минуле,
Не край серденька поглядом сумним…
Років самотніх не лічи зозуле.
Любов до тебе берегла в собі,
Багато літ, а ти все десь блукаєш.
Безрадісно жила, жила в журбі,
Без тебе, в самоті у ріднім краї.
Живу як всі. Плекаю щовесни
Барвисті квіти і кохаюсь в слові.
Тож не приходь, прошу, у мої сни,
Не клич мене в примарний світ любові.
До тебе, Слово
Звертаюся до тебе, Слово,
Як до святині, день при дні,
Щоб процвітала рідна мова
Й лунали вічно щоб пісні.
Хвилююся. Тремчу. Німію,
Коли беруся за перо.
Вагаюсь довго: чи зумію
В світ нести світло і добро?
Хоч доля в мене й полинова,
Та дух міцніє з кожним днем,
Бо пломеніє щире Слово
В душі негаснучим вогнем.
Шлях до мети
Б’є нещадно мене плин життя стільки літ!
І за віщо мені така кара?!
Сльози скапують з вій, як росиночки з віт –
Хіба висушить їх чорна хмара…
Та я вперто бреду по тернистих стежках,
Хворі ноги вже стерті до крові.
Моя зірка ясна мій освітлює шлях,
Щоб я швидше прийшла в світ любові.
Йду вперед, до мети, хоч і дощ – мов з відра,
На дні серця сховавши тривогу.
В світ чарівних пісень, милосердя й добра,
Приведи мене швидше, дорого.
* * *
Чомусь мені так хочеться співати,
Хоч рана в серці й досі ще болить.
Та треба болю руйнувати грати,
З любов’ю йти у цей прекрасний світ.
А світ оцей, мов диво калинове,
Роса на кожній квіточці бринить.
З краси й добра народжується СЛОВО,
Що в злу негоду допоможе жить…
* * *
Твоя любов давно вже відцвіла,
А я тебе люблю, як і любила.
Давно вже стежка терном поросла,
Якою ми з тобою в степ ходили.
Твоїх листів я й досі не палю,
Хоч років вже чимало пролетіло.
А я тебе і досі ще люблю.
Та навіть більше, ніж колись любила.
* * *
Вчусь мужності, на світі живучи,
Тепло і ніжність в серденько вбираю.
Щоби натхнення творчого ключі
В тяжкому серці сили додавали.
Щоб з друзями пліч-о-пліч йти завжди,
З братами й сестрами (по духу – не по крові).
О, стежечко, мене ти приведи,
У світ краси, у мир добра й любові.
Мій любистковий край
Де б не була, завжди я повертаюсь
В свій край любистковий, до отчого гнізда
І з сумом в серці зіркою сіяю,
Бо ненька вже мене не вигляда.
Ніколи не загляну в очі сині,
В яких завжди світилась доброта.
Ніхто мене не кличе до хатини,
Ніхто мене про справи не пита.
І тільки серденько отак, бува, шепоче:
Ти не сумуй, у тебе ж є брати,
І музонька з тобою бути хоче,
Є друзі в тебе, не самотня ти.
Вони з тобою в радощах і в горі
Ти лиш признайся, що тобі болить?
Поглянь навкруг, які у нас простори –
Тобі ще жити на землі, та й жить…
І я живу, завдячуючи музі,
З якою так давно уже дружу,
Любистку запах і калину в лузі
З дитячих літ я в серці бережу.
Моя стежина
На вершину моєї печалі
Впала радості світла краплина.
Знов дивлюсь, як колись, в сині далі.
Десь моя пролягла там стежина.
Ідучи по ній, дзвінко співаю,
Бо живу на квітучій землі.
Про свій край ніжні вірші складаю,
Геть прогнавши тривоги й жалі.
І на серці так затишно й світло,
Як ніколи іще не було.
І, здається, ще більше розквітло
Моє рідне, найкраще село…
На вершину моєї надії
Колись стежка мене приведе
І тоді мої збудуться мрії
Й тихо щастя до хати зайде.
* * *
Як подивлюся навкруги,
То стільки різних див побачу –
Там бачу у квітках луги,
А там над ставом верби плачуть.
Як подивлюсь в безмежну даль,
Де дозріва пшениця й жито,
Враз утіка кудись печаль
І хочеться на світі жити.
Так хочеться творить, кохать,
Коли дивлюся на калину,
І чарівні пісні писать
Про край свій, батьківську хатину.
Дорослі й діточки малі
Хай ці пісні співають всюди,
Хай спів той у серцях розбудить
Любов до рідної землі.
Зустріч з журавлями
Ой, матусю, поглянь – журавлі
Повернулись до рідного краю.
Не губіться ж рідненькі, в імлі –
Я крізь сонячні сльози благаю.
Приспів:
Вас, журавлики, пестять вітри,
Вам вклоняються горді тополі.
Ватажок! Я не день і не три
Виглядала, виглядала,
Виглядала веселиків в полі.
І так сумно на серці було.
Шепотіли щось трави сердито.
Знов і знов я вертаюсь в село
Мовчазна, ніби горем прибита.
Приспів
А сьогодні радію, бо вас
Біля отчої хати зустріла.
Закурличте для мене ще раз
І візьміть мою мрію на крила.
Приспів
Якби ти знав…
Якби ти знав… Як я тебе люблю.
Через роки до тебе серцем лину.
Якби ти знав, як Бога я молю,
Щоб ти скоріш приніс мені калину.
Якби ти знав, як серденько моє
Зболілося в розлуці, у чеканні.
А ти забув, що я у тебе є,
Згубилася в рожевому світанні.
Ой, скільки в серці смутку і жалю
І скільки в нім розпачливого крику,
Якби ти знав, як я тебе люблю,
Й не розлюблю, мабуть уже довіку.
Не питайте мене…
Не питайте мене, чом я нині сумна,
Чом сльозинки застигли на віях.
Відцвіла вже моя п’ятдесята весна,
Не вернуться літа молодії.
Не питайте мене, чом стою в самоті
На розкриллі доріг з пучком м’яти.
Загубилося десь моє щастя в путі,
Тепер мушу одна шлях долати.
Не питайте мене, чом сиджу мовчазна,
Чом не чути пісень вечорами.
Ще й тому восени я буваю сумна,
Бо нема поряд рідної мами.
Ходить осінь
Ходить осінь по Вкраїні, ходить осінь
І дощем рясно вмиває ніжну просинь.
А коли квіточками розсипає сміх
Килими барвистії стеле нам до ніг.
Приспів:
Осінь, осінь, як тебе люблю я,
За твої багатії, щедрії дари.
Ходиш по землі ти, мов чарівна фея,
Золотом встеляєш вулиці й двори.
Ой, змінилося село і не впізнати,
Бо дерева вже вдяглись в барвисті шати.
В червонім намисті, калина в саду
Милуватись нею, я щоранку йду.
Приспів
І що сталося зі мною, я не знаю,
То сміюся, то сумую, то співаю.
Щастя виглядаю, а його нема,
А без щастя – долі, осінь мов зима.
Приспів
Сльози калини
Здрастуй, затишна отча хатино,
Вічний смуток і вічний мій біль.
Самотою стою на стежині
У великій печалі й журбі.
Туга зболене серденько крає, -
Де ж ти, рідна матусе моя?
Чом так довго мене не стрічаєш,
Чом стою я сама не своя?
Мов на крилах до тебе летіла,
До цієї хатиноньки я,
Та мене на воротях зустріли
Чужі люди, рідненька моя.
І тепер я ридаю щоднини,
І без тебе не милий цей світ.
Плаче гірко червона калина,
Срібні сльози роняючи з віт.
Листи у вічність
Вже давно спить натомлене рідне село
Лиш бабуся не спить у хатині.
Скільки років у вічність уже пропливло,
А вона жде з війни, жде з війни, свого сина.
Приспів:
Поверніть мого сина з війни
Із далеких доріг додому,
Пише ненька листи і ллє сльози рясні,
Пише в безвість листи, листи в невідоме.
В котре вже відцвітає вишневий садок
Квітнуть мальви щоліта в городі.
Скільки вже намережила тих сорочок,
Для єдиного сина, для сина – Володі!
Приспів
Так щоночі старенька п’є спомин гіркий,
Все щось пише, забувши про втому.
А із неба шепочуть, яскраві зірки,
Не прийде вже синок, вже синок твій додому.
Приспів
Шиє мати вишиванку
Пригортаються маки червоні
Пелюстками до білого ранку.
І шепочуться: «Знов на осонні
Шиє мати комусь вишиванку».
Приспів:
А матуся на те їм тихенько:
«Цю сорочку шию для сина,
Бо не вірю, - зітхає старенька, -
Що він десь на чужині загинув…»
Захитали голівками маки:
«Що то значить для матері – діти,
Все життя ладна сина чекати,
Й вишивать на шовку ніжні квіти».
Приспів
Ой не прийде додому синочок:
В сорок третім не вийшов він з бою
Та йому цілу купу сорочок помережила
Ненька журбою.
Приспів
Болить тобою голова
Весняні дні згасають непомітно,
Душа моя від радості співа.
Щодня всміхаюсь до людей привітно,
Хоч і болить тобою голову.
Приспів:
Болить тобою голова й понині
І не забудь тих слів палких, клянусь.
Як зацвітуть в житах волошки сині
Я до тебе знову повернусь.
Які були з тобою ми щасливі
І як ти клявсь у вірності мені.
Коли весняні розгулялись зливи,
Ти десь раптово зник у далені.
Приспів
Та вже не раз волошки відцвітали,
Давно травою поросли стежки.
Де ми з тобою, милий мій, гуляли,
А з неба нам всміхалися зірки.
Приспів
Рідна моя хата
Рідна моя хата, в будні і у свята.
Вікнами – очима дивиться у світ.
Квітнуть на подвір’ї айстри й пахне м’ята,
Калинонька квітне вже багато літ.
Приспів:
Ти моя колисонько, мій чарівний світе,
Тут моє дитинство й молодість пройшла,
Рідна моя хата, не змогла я жити
У далекім краї без твого тепла.
Тут й тепер живу я без матусі й тата.
Хворе моє серце смуток огорта,
Все дарую людям, чим душа багата,
Бо у мене вдача щира і проста.
Приспів
Рідна моя хата, в будні і у свята
Повниться піснями так, як і колись.
Ой, яке ж то щастя – з трепетом вдивлятись,
З отчого порога у безмежну вись.
Приспів
Порадь мені, калино
Іде від хати до калини,
Що буйно-буйно зацвіла в саду.
Вона моя пораднице єдина.
Щодня до неї на розмову йду.
Приспів:
Порадь мені калинонько червона.
Як мені шлях крутий пройти.
Щоб не пекла очей, сльоза солона.
Без маминої ласки й доброти.
Ти будеш довго-довго квітувати,
А ненька вже ніколи не прийде,
Щоб твоїм цвітом тай помилуватись –
Бо стежечку до тебе не знайде
Приспів
Нема мені до кого прихилитись,
Немає з ким свій смуток розділить,
Тож буду я життя, людей любити
І берегти, калинонько, твій цвіт.
Приспів