Т.
У мене є подруга.
Вона ходить у гості та вміє викреслювать
тих, хто згідні за горло тримати порожній стакан.
Вона вміє любити та радить триматися месників,
щоб убиті хвилини не скресли у липких руках.
Вона каже: хрести не пасують живим,
лиш на цвинтарі...
Та сама посміхається змучено,
наче мені,
мов дитині малій, треба зараз брехню процвірінькати,
щоб не ставила хрест на тернистій стежині брудній.
Вона каже, що все вже давно пояснили філософи,
і жартує, немовби не знає, що сміх, мов броня..
Я прощаюся з нею, вдихаю полин, що між росами
задихається в корчах, а сльози лоскочуть й бринять.
Усміхаюсь при зустрічі. Не домовляюсь з онкологом:
кожен може вмирати, як хоче, життя не пече.
Просто мир метастазами
щастя у грудях зацькованих
поглинає всю правду і просить іще та й іще.
...
Відвертаєшся в сутінки. Стримуєш губи від зайвого.
Непокликаний крик не врятує, занадто давно...
Під пухлиною ''байдуже'' люди живуть, і це правильно.
А вмирають герої. Із першої спроби. В кіно.