Коли на п'ятому році життя
до тебе дійшло нарешті, що всі ми помремо,
ти підійшов до мами і тата
з очима повними сліз
і запитав: "навіщо? кому це треба?"
Вони не чекали, знітились,
тато не знав, що сказати
мама тебе обняла, пригорнула,
почала пестити, цілувати
"Не плач, Валю, ти не помреш
і ми також" - вона посміхалася
і пила твої сльози...
Але минулого року помер твій брат,
не встигнувши народитись,
я пам'ятаю досі його довгі пальчики
і тоненький носик.
ти назвав його Юрчиком.
мама була ще в лікарні,
коли ви його хоронили...
А потім, коли ти вже був школярем
у другому чи третьому класі,
повертаючись з уроків,
забивши на продовжений день,
зайшов на цвинтар провідати діда Антона і брата.
Діда вже там не було,
але Юрчика ти мусив знайти і забрати.
Тієї ночі ти довго не спав:
спочатку знайшов браму, потім ключа
під каменем, обвитим плющем.
замок був трохи іржавим і не одразу відкрився
Біля порогу стояв хлопчик блідий
молодший за тебе на чотири роки,
височенький, але худий,
як і ти в його віці ще голубоокий
Він не міг звідти нікуди піти
Ти мусив приходити до нього
В підземному світі були левади,
озеро, вдалині синів ліс
дивне світло сочилося згори
і ніхто не заважав гратись
Ви росли разом. Ти був чудовим старшим братом
Навчив його всьому, чому тато тебе навчив,
носив йому книги. він також любив читати
А потім ти став підлітком.
Ви попрощалися. "Так треба" - сказав він
Ти не хотів його відпускати.
Говорив собі, що ніколи його не забудеш.
Але забув.
Бо ваші світи паралельні
Їм не можна так довго перетинатись.
Ви написали свою коротеньку сагу удвох
За двох ти кохав, сміявся і плакав
Насправді це він тебе багато чому навчив
Твій чарівний молодший братик
З кола в коло тече життя
хвилі його не затухають
простір перетікає в час
час закручується у спіраль простору
вічність схожа на око бурі
ми -- в ньому